Образ Сивоока у романі П. Загребельного “Диво”

Історичний роман Павла Загребельного “Диво” розпочинається зі слів Б. Брехта:

Хто звів семибранні Фіви?

В книгах стоять імена королів.

А хіба королі лупали скелі і тягали каміння?

Звичайно, ні! Не фараони будували піраміди, не імператори прокладали рим­ські водопроводи і зводили будівлі дивовижної краси. Не Ярослав Мудрий збуду­вав Софію Київську, яка простояла на Дніпровських пагорбах майже тисячу літ. Пам’ятники історії, архітектури, мистецтва живуть віками, а їх безіменні автори відходять у вічність, у забуття. Чи

справедливо це? А можливо, вся краса і велич таланту, вся шана до творіння будівничого і полягають у тому, що людина, поба­чивши рукотворне диво, не втримається і вигукне: “Господи, яка краса! Чи могла іемна людина створити подібне диво?”

Не збереглося із історії ім’я будівничого і Софії Київської. Павлові Загребель – ному довелося вигадати ім’я майстра, історію його життя. Про те, наскільки це вдалося письменникові, свідчить той факт, що прочитавши книгу до останньої сторінки, раптом чітко усвідомлюєш: “Ось він який творець найбільшого храму України!” Іншу легенду про будівничого (нехай навіть достовірну!)

ані серце, ані розум вже не приймуть.

Доля Сивоока – незвичайна. Невідомо звідки він прийшов у цей світ, яка його жінка народила. Таємниця його появи на світ до кінця роману залишилася нерозгаданою. Це – наче дитя Космосу, неначе сам Всевишній вдихнув у його серце великий талант.

Сивоока виховав дід Родим, який місив глину, клав на круг і створював глечи­ки, посуд і язичницьких богів. Малий Сивоок добре їх знав, особливо подобався йому бог Ярило, схожий на його вихователя. Упродовж свого нетривалого жит­тя Сивоок побуває у різних храмах – великих і малих, будуватиме християнські храми. Але його пам’ять назавжди збереже глиняні образи дідуся Родима. Чи не тому він бачив Софію Київську рожевою, як вранішня зоря, барвистою, як Роди – мові язичницькі ідоли?

“Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його” – писав П. За­гребельний про головний храм Сивоока.

Диво лежить в основі змісту роману Загребельного, диво – і в композицій­ній побудові. Розповідь про Софію Київську ведеться у двох часових просторах з інтервалом майже в тисячу років. Такий розподіл у часі лише підсилює емоційне сприйняття читачем вікопомних подій, пов’язаних із київським храмом – його будівництвом і порятунком його шедеврів у роки Другої світової війни. І в першо­му, і в другому випадку це коштувало життя будівничому Сивооку і професорові історику Гордію Отаві.

Взагалі, доля Сивоока була сповнена драматизму, бо всі події відбувалися на тлі непростих історичних подій, коли християнська віра вогнем і кров’ю торувала собі шлях теренами Київської Русі. Сивоок не раз потрапляв у небезпечні ситуа­ції, побував у рабстві у лихих людей, мало не був осліплений на велелюдній пло­щі (і тільки смерть ката врятувала його від сліпоти). З нього зробили будівничого християнських храмів. Він не раз кохав жінок, але вони гинули… Можливо, тому в Оранти такі прекрасні очі, сповнені вселюдської печалі. Той погляд під самим куполом пронизує тебе наскрізь, де б ти не стояв у Київській Софії.

Перш ніж загинути в ім’я Любові, Сивоок встиг збудувати два храми: один – Софію Київську, другий – храм Духу.

Коли гортаєш останні сторінки книги, з прикрістю відзначаєш, що роман За­гребельного добіг кінця. Однак у серці продовжує жити сонячна радість від думки, що насправді диво не закінчується, диво продовжує жити – у храмах, соборах, у витворах мистецтва, у наших душах…






Чим важче бути комахою чи людиною.
Образ Сивоока у романі П. Загребельного “Диво”