Краса – найвищий вияв людської сутності (за романом П. Загребельного “Диво”)

Як багато прекрасного залишили нам наші пращури! Це й славні походи, ве­личні архітектурні споруди, неповторні полотна, мудрі книги. І в той же час як багато загубилося, знищене часом, розвіяне серед битв, неуваги й недбальства. Тому й викликають захоплення в серцях людей тисячолітні святині, хоча ми не маємо ніякої уяви про те, хто їх творив. Які долі у великих майстрів, що спо­рудили найпрекрасніший архітектурний витвір мистецтва Київської Русі – Со­фійський собор? Ця велична будова – свідок епохи. Захоплювались колись народи її первісною

красою, а потім воскресінням після руйнування та погра­бування татарською навалою.

У своєму романі “Диво” П. Загребельний зображує епоху Ярослава Мудрого й той великий культурний спадок, залишений предками. Занурюєшся в цю історичну епоху з її проблемами, суперечностями, настроями людей, котрі ство­рюють шедевр. Тисячолітня святиня народжується в уяві митця з народу Сиво­ока, який втілює свою фантазію у “зліплений з жовтого воску храм”. Багато го­ря, страждань випало на долю геніального зодчого. Осиротілий хлопчик отримав у діда Родима науку на все життя: не коритися можновладцям, дивуватися

бар­вам світу. Родим був великим язичницьким майстром. Без слова й без мови народжувалися з-під рук Родима то горнятко, то високий глек, то химерні посудини, на які накраплювалися співучі барви. Краса виспівувала під руками діда. Відчуття дивного світу кольорів передались Сивооку. Він перейняв від старого тільки добро, навчився корисного, відчував лише почуття, що “підносять людину над світом, не відав принижень, лукавства, заздрощів”.

Не прийнявши хреста, загинув дід Родим. І перед хлопцем розсунулися об­рії, світ постав таким прекрасним і привітним. Потрапивши в Київ, побачив Сивоок церкву Богородиці. А опинившись у ній, забув про все на світі. Його захопив дивний світ барв, який він носив у собі й не знав про це. Враження від побаченого він зберіг на все життя.

Доля волею купця Какори привела Сивоока в Радогость. І там тітка Звенислава навчила пізнавати не тільки поверхню, а й душу барв, які, мов люди, бува­ють веселі, чисті, лагідні, урочисті, холодні, понурі. Вона помітила в хлопцеві талант, який може створювати невідомий нікому світ богів, візерунків.

Пізніше в далекій Візантії Сивоок спостерігав й сам бере участь у зведенні храмів. Та ось випала нагода повернутися на рідну йому землю, вкласти весь свій талант у будівництво Софії. Собор мав би відтворити дух народу, прославити рідну землю. Це усвідомлює і Ярослав Мудрий, прагнучи збудувати Софійський собор у Києві. Церква для великої держави робиться, для слави Божої.

Тяжко виростав собор посеред київських снігів, у сльозах, прокляттях, кро­ві, але врешті піднявся рожевою велетенською квіткою під саме небо. Здавалось, що низькі хмари ненароком торкаються найвищої бані. А іноді видавалося, ні­би вся споруда починала летіти над землею, рожевість змінювалася на жовтість від золота, й тоді храм “засвічувався мов щільник, повний меду”. Щоб погляну­ти на те диво, квапились люди звідусіль. І сам зодчий ожив, виснажений душев­но й фізично, для нового діла. Тепер потрібно було оздобити храм неповторними фресками та мозаїками.

Для Сивоока все почало вкладатися в мову барв. Не мали значення самі по­статі, важливе лише мистецтво. Заграло сонце “в тисячних розблисках смальти золотої, синьої, зеленої”. Тут було зелене сонце древлянських лісів, жовте сонце ранків дитинства, біле в розпеченості болгарських полонин, свинцеве сонце кон­станти польської жорстокості, тихе надвечірнє сонце, “і співучість променів на жіночім волоссі”. Сонце було скрізь, рухалось у соборі. Сивоок намагався створити храм у буйності барв “великого словенського сонцевороту” і не зміг по­збутися враження, ніби собор – це частинка його власного життя, ніби він перетворюється у споруду, сам спливає небаченими кольорами на мозаїки. Майстрам вдалося створити пам’ятник усім поколінням нашого народу. Софія “за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мала рівних у цілому світі. Цей собор був справжнім кам’яним дивом, барвистий, як душа й уява народу, що створив його.

Чимало рук будувало храм, чимало замахувались на нього. В усі часи знахо­дились охоронці собору. Це й Петро Могила, який відновив фрески й мозаїки, це герой роману Гордій Отава, що ціною власного життя врятував собор від зни­щення фашистами, його син Борис Отава, котрий продовжив справу батька.

Щоб показати вічність духовних цінностей народу, автор ділить роман на три часові проміжки: часи Київської Русі, фашистська навала, сучасність. Об’єднує всі часові періоди Софійський собор – символ незламності духу народного, незнищенності його історії, великої слов’янської культури.

“Не можна уявити жодного собору без пролитої крові”, і Софія не стала винятком. Перший день її існування зрошений кров’ю Сивоока, а згодом – захис­ників Русі. Пізніше, у найтяжчі часи фашистської навали, на захист святині став Гордій Отава. Направлений власним сумлінням, він зберіг від розкрадання ви­твір народу, розрахувавшись за це власним життям.

Краса Софійського собору – найвищий вияв людської сутності, бо саме собор увібрав у себе сили українців упродовж тисячоліття. Барвистий, як душа на­роду, постав він посеред чвар, нещасть, став символом духовної краси і незни­щенної волі. Талант, віру, горіння душі передали творці своїм нащадкам.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Краса – найвищий вияв людської сутності (за романом П. Загребельного “Диво”)