Твір на тему: Образ Софії Київської в романі П. Загребельного “Диво”

Екзаменаційні твори з української літератури. З раннього дитинства, подорожуючи історичними місцями української землі, ми захоплювались архітектурними спорудами, фресками, картинами і завжди в нас виникало безліч запитань: хто створив оці шедеври? Як збереглись вони, створені багато століть назад, до наших днів? Відповідь на декотрі з таких запитань дав видатний український письменник П. Загребельний у своєму циклі романів про Київську Русь. Цей геніальний прозаїк, користуючись архівними документами й художньою уявою, прагнув об’єктивно відтворити історичну епоху з її проблемами, суперечностями, настроями людей, котрі створювали шедеври.

У своєму романі “Диво” Загребельний зображує, як споруджувався найдавніший архітектурний витвір мистецтва Київської Русі – Софійський собор. Автор прагнув не тільки відтворити складний процес будівництва Софії Київської, а й хотів показати епоху Ярослава Мудрого й той великий культурний спадок, залишений предками, що формує в нас сьогодні відчуття краси у гармонії. За задумом князя Ярослава Мудрого Сивоок – митець з народу – споруджує архітектурне диво – Софійський собор, рівного якому не було в усій північній півкулі. Складним був процес формування таланту цього геніального зодчого, багато горя, страждань довелось йому перенести. Ще маленьким осиротілий хлопчик отримав у діда

Родима – доброго і великого язичницького майстра – науку на все життя: не коритися можновладцям і дивуватися барвам світу. Так і жив Сивоок – ніколи й нікому не корився, але при цьому відчував дивний світ кольорів.

У дитинстві він любив спостерігати, як мовчазний щедрий добрий дід Родим чаклував над полум’ям, і барви народжувалися, вигравали, жили буйним, веселим життям. За ті декілька щасливих. років Сивоок навчився добра, “знав лише почуття, що підносять людину над світом, не відав принижень, лукавства, заздрощів”, поселилася в його душі здатність захоплюватися всім прекрасним.

Після трагічної’ смерті діда Родима, який не прийняв хреста, Сивоок потрапив у Києві і вперше побачив церкву Богородиці, красою якої захопився. Саме тоді, споглядаючи цей храм, відчув той новий дивний світ барв, що носив у собі. Враження від побаченого він зберіг на все життя. В Радого від Звенислави Сивоок дізнався про душу барв, які, мов люди, бувають веселі, чисті, м’які, солодкі… Саме Звенислава відкрила в ньому талант, який зміг би “вичаровувати з небуття новий світ богів і візерунків”. І вона не помилилась.

Через багато років задумав Ярослав Мудрий спорудити на слов’янській землі храм, кращий ніж у Константинополі, а Сивоокові вдалося з воску виліпити собор таким, яким він собі його уявляв. 1 зодчий Сивоок, і князь Ярослав мріяли про такий храм, який би відтворив дух народу, прославив слов’янську землю. Саме для цього й повернувся Сивоок із Константинополя у рідний край, щоб возвеличити, прославити його. Для митця Сивоока Софія мала свій образ: “то була зелена просвітленість, мов ранкова морська прозорість”. І розумів геніальний майстер, що ставитимуть в тяжкій праці, серед бідності, нестач, горя,

Прокльонів і сліз церкву, щоб “увесь світ дивувався, а земля наша щоб прославилась цим храмом”.

Сивоок як митець з народу вимріював свою Софію не для прославляння християнського бога, в барви вкладав свою душу, своє життя, серце неспокійне, зболене, змучене поневіряннями в мандрах. Ярослав Мудрий як князь Київської Русі усвідомлював, що для великої держави все робиться, для слави божої і на віки вічні. Церква стоятиме на цій землі віки, бо велика держава, така, як Київська Русь, вимагала величної споруди. Саме таким став Софійський собор у Києві.

Будувався цей храм тяжко: у сльозах, прокляттях і крові, але піднявся він на слов’янській землі, що не знала досі кам’яних споруд, як рожеве диво “небаченої величі й краси, храм, який за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав рівних у цілому світі”. Успадковуючи кращі народні традиції мистецтва, архітектури, Сивоокові вдалося створити шедевр, у якому гармонійно поєдналися дві культури: язичницька та християнська. Тому й стояв Софійський собор – виквіт душі народної – рожевим кам’яним дивом серед білих снігів, бо споруджувався він руками народу і для народу. Цей храм вже з першого дня його існування мало хто вважав за житло для бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі. Ця велична монументальна споруда стала предметом заздрощів, і коли вороги нападали на Київ, то “найперше плюндрували собор Софії”. Вороги намагалися стерти його з земної поверхні, але він завжди стояв уперто, несхитно, вічно “так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її словом, мелодією, барвою”. Цей собор був справжнім кам’яним дивом, барвистий, як душа й уява народу, що створив його.

Багато будувало й захищало собор, ще більше рук замахувалось на нього. Знищити його хотіли й “свої”, й “чужі”, але в усі віки були оборонці цього храму. Це і Петро Могила, котрий відновив фрески й мозаїки, це і герой роману Гордій Отава, котрий ціною власного життя врятував собор від знищення фашистами, це і Борис Отава – сучасний талановитий учений, що продовжив справу батька, вивчаючи історію Софійського собору.

У романі вдало поєднані три часові періоди: сива давнина, фашистська навала, сучасність. Об’єднуючим центром цих часових періодів став Софійський собор – символ незламності духу народного, незнищенності його історії, великої слов’янської культури. Геніальні люди споруджували цю архітектуру пам’ятку. В мозаїках, фресках втілене духовне багатство прадідів. Свій талант, горіння своєї душі вони передавали нащадкам, тому пам’ять про цих людей ніколи не зітреться, а житиме вічно в їх творіннях, “і диво це не скінчиться ніколи, не переведеться”.


Краще обирати фах престижний чи за покликанням твір.
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Твір на тему: Образ Софії Київської в романі П. Загребельного “Диво”