Життєві шляхи А. Міцкевича
24 грудня 2010 року минає 212 років від дня народження Адама Міцкевича (1798-1855) – геніального польського митця поетичного слова, полум’яного патріота, творчість якого й донині залишається взірцем мужнього служіння своїй вітчизні, пристрасної синівської любові до рідної землі й народу, з якими змушений був назавжди розлучитися у 26річному віці й померти в еміграції. Життєві шляхи А. Міцкевича тісно переплелися з долею різних країн і народів: народився в с. Заоси Новогрудського повіту в Білорусії, навчався в Литві (м. Вільно), на чотири з половиною
Уже в ранній литовський період поетичної
А ти ж присягався й місяцем клявся!… Буде ж тобі кара по заслузі: Поки місяць світить, будеш ти ходити Над водою у великій тузі. (Переклад Пантелеймона Куліша).
П. Куліш у переспіві “Русалка” (Міцкевичева балада) досить вільно поводиться з текстом, створюючи тим самим новий поетичний твір, зберігаючи водночас основну сюжетну лінію та розкриваючи моральноетичну чесноту, закладену А. Міцкевичем. Теорія і практика перекладу за часів Куліша були ще не вироблені, а тому поетитлумачі переважно довільно інтерпретували чужомовні твори, часто українізували текст, надаючи йому забарвлення національного фольклору.
На особливу увагу заслуговує балада “Світязь”, в якій майстерно поєднано елементи фантастики з виразною історичною дійсністю. В основу поет поклав легенду, за якою колись багате місто заховалось під землю й воду, а його жителі перетворились у мстливі водорості, що карають на смерть усіх зайд – ненаситних чужинців. Так небесні сили допомогли уникнути неслави та рабства, не стати на коліна перед поневолювачами:
“Цар із Русі наступає Он сунеться військо! Русь за ворітьми лютує! Царські війська, розпалившись у битві…”.
Давню легенду про “чарзілля” А. Міцкевич використовує для того, щоб висловити ненависть до царського війська, ворогів, що прийшли поневолити його вітчизну:
Вбиймо себе, бо загибель вже близько Смерть від ганьби урятує Що нам – неволю ганебну прийняти Військо впустивши вороже? (Переклад Марії Пригари).
Міцкевич чітко спрямовує поетичний гнів проти загарбницької царської політики поневолення різних народів, особливо відверто митець висловив своє розуміння сутності побудови й утримання в цілості “єдиной і недєлімой” російської імперії в емоційному публіцистичному виступі “Проект відозви до росіян” (1832), в якому засуджується насаджувана царизмом ворожнеча між народами, політика за відомим принципом: “поділяй і владарюй!”. “Царі знають, – писав поет, – що потрібно розпалювати ворожнечу, щоб безпечніше панувати, і тому поширюють брехню, що вільна Польща означала б згубу для Росії… Народи не мають жодних потреб знищувати один одного. День загибелі деспотів буде першим днем миру і згоди народів”. Тут напрошуються певні аналогії: хоч російські царі були замінені на генеральних секретарів компартії, політика гено, етно, лінгвоциду продовжувала здійснюватись ще десятиліттями до розпаду останньої у світі імперії.
Тема батьківщини, дорогої рідної землі особливо гостро хвилювала польського поета, тому вона щемно оспівується в кожному його творі. Чи не найкраще й промовисто вона звучить у лебединій пісніпоемі “Пан Тадеуш або Останній наїзд на Литві” (“Шляхетська історія 1811 і 1812 років”), яка слушно вважається енциклопедією життя польського народу у найскладніший період існування (три поділи Польщі – 1771, 1793, 1795 рр.).
О Питво, краю мій! Ти на здоров’я схожа! Яка ти дорога, лиш той збагнути може, Хто втратив раз тебе. Як видиво живе, Тебе малюю я, бо туга серце рве. (Переклад М. Рильського.)
У поемі А. Міцкевич тепло згадує своє перебування в селі Стеблеві (тепер Черкаської області) – на батьківщині І. С. Нечуя-Левицького, де гостював у маєтку Г. Головінського: з любов’ю описує народне гуляння на березі Росі, а також пишну липу, що росла біля будинку Головінських. Перебуваючи вже в еміграції, він часто у листах до гостинної родини мріяв ще раз побувати в цьому чарівному краї. “Сам великий Міцкевич, – писав П. Куліш, – неодноразово налаштовував свою ліру на український лад. І у своїй безсмертній поемі “цій слов’янській “Одіссеї”, зітхав за Київщиною”.
Цікавим є особисте сприйняття поетом України в цілому, та Стеблева зокрема. Так, в одному з листів до свого приятеля А. Одинця він писав: “їхав через неосяжні степи, де між однією і другою станцією нічого, крім землі і неба, не видно на відстані близько 300 верств. У Київській губернії я звертав з дороги на село (до Стеблева) і оглядав уперше скали, про які ми знаємо лише з книжок. Для мене це було новим і цікавим видовищем: величезні брили граніту і похмурі між ними ущелини, що виходять далі на великі рівнини…”.
Принагідно відзначимо, що в с. Стеблеві нещодавно відкрито музей А. Міцкевича.
Тему зради в коханні поет порушив не лише у “Світязянці”, а й у баладі “Рибка”, яка за змістом суголосна з творами Т. Шевченка “Русалка”, “Тополя”, “Лілея”, оскільки вони спираються на українську народну творчість і в них талановито поєднано фантастичний елемент із суворими життєвими реаліями. Обох поетів однаково глибоко хвилювали теми корисливості, невірності, зради в коханні, соціальної нерівності, що вело до людських трагедій, сирітства дітей, котрі стають невинними жертвами батьківського чи материнського егоїзму.
Балада “Рибка”, хоч і тужливо оспівує сумну долю зрадженої багатим паном дівчиниселянки на ім’я Крися, все ж відтворює її мужність. Перетворившись у русалку, вона не топить дитя, а продовжує боротьбу за своє та його життя і врешті жорстоко мстить за кривду. І напевно цілковиту слушність мав Максим Рильський, коли в перекладі ім’я дівчини подає як Катруся, оскільки за духом і змістом “Рибка” перегукується з численними українськими поетичними творами, в яких змальовано трагічну долю дівчинипокритки. Зрештою, ця тема порізному опрацьовувалась у творах інших письменників – “Русалка” Т. Шевченка, “Русалка” О. Пушкіна, “Травнева ніч, або Утоплена” М. Гоголя, “Русалки” М. Маркевича та ін. Дізнавшись про зраду та одруження свого кривдника з багатою та знатною нареченою, розбита розпукою КрисяКатруся кидається у воду й перетворюється в рибурусалку. Кожен вечір вона випливає, щоб нагодувати синочка, якого їй вірний панський слуга приносить до ставка, Одного разу Катруся побачила, як пан із панею прогулюються понад берегом: якась потайна сила перетворює їх на дві кам’яні глиби:
Лиш піднеслася з долини Скеля будови чудної Зовсім немов дві людини Спали й замерли обоє.
Так помстилась Катруся панові за невірність. Твір Міцкевича чарує читача своєю щирістю, співчуттям до долі скривдженої героїні, напруженою й гострою фабулою, де складний етичнопсихологічний конфлікт розв’язано за допомогою фантастичного елемента, що сприймається як цілком реальний.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)