Володимир Сосюра (1898-1965)
Володимир Миколайович Сосюра народився б січня 1898 р. на станції Дебальце-ве (нині Донецької обл.) в сім’ї шахтаря. Дитинство майбутній поет провів у с. Третя рота (нині м. Верхнє, що входить до складу Лисичанська). Учився в двокласній сільській школі, в ремісничому училищі, потім – в агрономічній школі. Працював з 12 років на шахті, пізніше – на содовому заводі. Громадянська війна суттєво вплинула на долю В. Сосюри: 1917 р. він почав бійцем Донецької червоної гвардії, у 1918 р. був козаком гетьманських охоронних сотень, у 1919 – гайдамакою 3-го Гайдамацького
В. Сосюра був одним із фундаторів української радянської літератури, написавши разом із М. Хвильовим та М. Йогансеном у листопаді 1921 р. передмову до збірника “Жовтень”, що мала назву “Наш
Вже вважалася класикою української радянської літератури. 1925 р. поет кидає університет і повністю віддається літературній праці. В. Сосюра в 1920-ті рр. був членом багатьох літературних організацій (Пролеткульту, “Плугу”, “Гарту”, ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), керуючись при цьому не стільки ідейно-естетичними програмами, як особистими симпатіями. У цей час поета піддавали гострій критиці за націоналізм, розчарування радянською дійсністю, оспівування кохання та краси. Під тиском керівництва ВУСППу в 1929-1930 рр. В. Сосюра навіть змушений був “перевиховуватись”, працюючи слюсарем на заводі.
1936 р. В. Сосюру прийняли до Спілки радянських письменників України, і він отримав можливість видавати свої твори. 1937 р. поет був нагороджений орденом “Знак пошани”. Того ж року він переїхав до Києва. 1940 р. В. Сосюра написав особистого листа Й. Сталіну, і його було відновлено в партії. Під час війни він працював у Москві в українському радіокомітеті та українському партизанському штабі, був кореспондентом фронтової газети. 1944 р. поет повернувся до Києва. 2 липня 1951 р. в московській газеті “Правда” з’явилася стаття “Проти ідеологічних перекручень в літературі”, у якій В. Сосюру було звинувачено в націоналізмі за вірш 1944 р. “Любіть Україну!”. Поета перестали друкувати, він жив під безпосередньою загрозою арешту. Лише смерть Й. Сталіна 1953 р. дозволила митцеві повернутися в літературу. Помер В. Сосюра 8 січня 1965 р. в Києві.
Перші поетичні спроби російською мовою В. Сосюра відносить до 1914 р., пізніше він писав поезії українською та російською мовами. 1921 р. вийшла збірка В. Сосюри
“Поезії”. Того ж року з’явилася його поема “Червона зима”, яка мала певний успіх й одразу ввела В. Сосюру до рангу провідних радянських поетів. У збірках “Червона зима” (1922), “Осінні зорі” (1924), “Сьогодні” (1925), “Золоті шуліки” (1927), “Коли зацвітуть акації” (1928) та ін. яскраво виявився ліричний талант митця. У мелодійності вірша В. Сосюри, глибині та щирості сердечного переживання відчуваються впливи імпресіонізму та імажинізму, російської та української романсової традиції (О. Апухтін, І. Сєвєрянін, О. Олесь, Олена Журлива, С. Черкасенко). Стверджуючи через почуття кохання неповторність особистості, В. Сосюра тим самим протиставляв його колективізмові радянської ідеології. Поряд із ліричними творами у цей час були написані й такі “ідеологічно витримані” поеми, як “Відповідь”, “ДПУ” тощо. Психічний розлад поета, розчарування радянською дійсністю яскраво відбилися у збірках “Місто” (1924) та “Серце” (1931), де в поезії “Два Володьки” автор відверто говорить про свою внутрішню боротьбу між комуністичним та національним.
Після прийняття поета до Спілки письменників з’явилися збірки “Нові поезії” (1937), “Осінь” (1938), “Люблю” (1939) та великий роман у віршах “Червоногвардієць” (1940). У період війни В. Сосюра написав перейняті патріотичними мотивами і закликами до боротьби з поневолювачами України збірки “В годину гніву (1942), “Під гул кривавий” (1942) та поему “Мій син” (1942-1944). Після смерті Й. Сталіна 1953 р. вийшли поетичні збірки “За мир” (1953), “На струнах серця” (1955), “Солов’їні далі” (1957), “Близька далина” (1960), “Осінні мелодії” (1964) та ін. Закінчив він також розпочату ще в 1926- 1929 рр. поему “Мазепа” (1959-1960) і написав поему “Розстріляне безсмертя” (1960), присвячену українським митцям 1920-х рр. Загалом В. Сосюра залишив близько 60 поетичних збірок, десятки поем, а також автобіографічний прозовий твір “Третя рота”. Творчість поета була відзначена Сталінською премією 1948 р. та Державною премією України ім. Т. Шевченка 1963 р.
Популярність серед масового українського читача В. Сосюра здобув переважно своєю талановитою інтимною лірикою. Набагато слабшими були його епічні твори, в яких він намагався поєднати щирість національного почуття4 та догмати комуністичної ідеології. Так, історичний роман у віршах “Тарас Трясило” (1926), у якому автор намагався дотримуватися соціологічної моделі української історії, швидше нагадує погано зроблену пародію. Таку само соціологічну модель В. Сосюра поклав в основу поеми “Мазепа”, поєднавши її з поширеним в європейській романтичній традиції XІX ст. міфом про І. Мазепу як “українського Дон-Жуана” (Байрон, В. Гюго, Ю. Словацький та ін.).
“Після самогубства Миколи Хвильового в українській підсовєцькій літературі найцікавішою людською постаттю лишився, безперечно, Володимир Сосюра. Підкреслюємо – “людською постаттю”, бо як поет-майстер Сосюра, звичайно, не належить до особливо цікавих серед українських підсовєцьких поетів, багато в чому уступаючи таким майстрам, як Бажан, Рильський і, навіть, розтичинений Тичина…
Два Сосюри – українець і комуніст – живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям… Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомості, розумового сприйняття дійсності, в той час, коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити – “сердечного” сприйняття всього… Хоч у той же самий час обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра – поет і людина. І зовсім ясно що совєцька влада не має жадних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина, а його… нещастя. Інша справа, що в сфері серця він більше на своєму місці, ніж в сфері розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя, як поета з покликання”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)