Євгеній Онєгін характеристика образу Володимир Ленський

Володимир Ленский – любовний суперник Онєгіна. У романі про любов не обійтися без мотиву ревнощів, хоч би марних. Але поява Ленского на сторінках роману(він приїжджає в село майже одночасно зі своїм новим сусідом Онєгіним; сходиться з ним; вводить у будинок Лариных; знайомить з Тетяною і її сестрою Ольгою – своєю нареченою; після того, як роздратований Онєгін, щоб досадити другу, починає удавано доглядати за Ольгою – причому за два тижні до її весілля з Л., – той викликає Євгенія на дуель; Онєгін вбиває Л.) пояснюється не цим.

Головне

призначення Л. в іншому. Він відтіняє надмірну тверезість Онєгіна надмірною ж піднесеністю, “неотмирностью”. І в цьому якщо не рівновеликий, то хоч би сомасштабен головному героєві. (Ця сомасштабность підкреслена навіть однаковою “побудовою” літературних імен : прізвища і Онєгіна, і Ленского – гідроніми.

“Реальний” дворянин не міг мати такого родового прозвання, бо велика річка не могла повністю входити в межі його вотчини; так що при усій своїй “російськості”, при усьому своєму жизнеподобии “прозвання” героїв подчеркнуто-условны. По такій моделі часто будувалися прізвища водевільних персонажів;

ср. також Ленского – другорядного героя роману М. Н. Загоскина “Рослав-лев”.

) Інакше природна поетичність, органічна здоровість Тетяни Лариной втратила б статус “золотої середини” – і усі смислові пропорції роману розпалися б.

Онєгін прибуває в село дядька з Петербургу, де його наздогнало розчарування в житті; Л. приїжджає у своє Красного-рье(ср. Тригорское) “з Німеччини туманної”, де він став прихильником Канта і поетом. Йому “без малого осьмнадцать років”; він багатий, хороший собою; мова його завжди восторженна, дух палкий і досить дивний. Усе це не просто набір деталей, біографічних подробиць; поведінка Л., його мова, його вигляд(кучері чорні до плечей) вказують на вільнодумство.

Але не на вільнодумство англійського аристократичного зразка, який(як спочатку здається) наслідує денді Онєгін, – а вільнодумність інтелектуального, “геттингенского” типу, як сама душа Л. (Геттингенський університет був одним з головних розсадників європейської вільнодумності, філософської і економічної; тут ще одна прихована паралель з Онєгіним, захопленим новітньою політичною економією англійської школи А. Смита. Тут вчилися багато російських лібералів 1 8 1 0 – 1 8 2 0 – х рр.; економіст Н. І., що у тому числі вплинув на юного Пушкіна

Тургенев, ліцейні професори А. І. Галич, А. П. Куніцин.) Новомодним романтизмом в “німецькому” дусі навіяна і поезія Л.; він співає “щось і туманну далечінь”, пише “темно і в’яло”. При цьому стилістика його прощальної елегії “Куди, куди ви віддалилися, / Весни моїй златыя дні.”. швидше орієнтується на загальні місця французької лірики 1810-х рр. А сам молодий поет, незважаючи на модні звички, зовнішність і позикові смаки, “серцем милий був неук”.

Тобто таємно від себе і оточення він в душі залишається провінційним російським поміщиком. Милим, простим, не занадто витонченим і не надмірно глибоким. Якщо Онєгін названий у романі пародією, якщо сказано про онегинских маски, що приховують його істинний вигляд, то повною мірою це відноситься і до Л. З тією різницею, що його маска(у всьому протилежна онегинской, але теж не співпадаюча з обличчям) приховує зовсім не душевну порожнечу, але швидше сердечну простоту.

І чим складніше маска, тим простіше здається чуйна душа, осяяна світлом поетичного дарування(яке може розгорнутися, а може і згаснути згодом, як уточнює автор).

На постійному неспівпаданні внутрішнього і зовнішнього вигляду героя, його “внутрішньої і зовнішньої форми” будується романний образ. Таким Л. входить в сюжет, таким і виходить з нього. Він поранений на дуелі в груди навиліт; життя його обірвалося. Але яка доля чекала героя, залишся він живий? Автор обговорює дві взаємовиключні можливості. Можливо, Л. був народжений для “блага світу” – тут навмисно схрещені значення імен Онєгіна(Євгеній, благо-родный) і Л.(Владі-світ), – для великих звершень або хоч би поетичної слави.

Але, може трапитися, йому випала б “звичайна” доля сільського пана, що ходить по будинку в халаті, помірно-рогатого, зайнятого господарством і такого, що живе заради самого життя, а не заради грандіозної мети, внеположной побуту. Поєднати одно з іншим неможливо; але десь в підтексті вгадується авторська думка: стань Володимир “героєм”, він зберіг би провінційний поміщицький “заквас”, простий і здоровий; зробися він повітовим поміщиком, – все одно поетичне горіння не до кінця заснуло б в нім.

Тільки смерть здатна відмінити це благе протиріччя його особи, позбавити вибір між двома “можливостями” якого б то не було сенсу.

Таке неспівпадання не може не викликати авторської іронії – і авторській симпатії, як усе наївне, чисте, неглибоке і натхненне. Тому інтонація розповіді про Л. увесь час двоїться, розгойдується між полюсами – від кепкування до “отческому” милування і назад. Іронія проступає крізь симпатію, симпатія просвічує крізь іронію. Навіть коли життя Л. заходить на останній круг, подвійна тональність оповідання зберігається; просто іронія стає стриманіше і глухо, співчуття – пронизливіше, а полюси – ближче.

У ніч перед дуеллю Л. читає Шіллера, захоплено складає свої останні вірші, хоч би і повні “любовної нісенітниці”, – і це чіпає автора(“чіпає” в тому сентиментальному сенсі, яке – за французьким зразком – надав цьому слову Карамзін). Життя ось-ось піде від Л., а він продовжує грати в поета і засипає на “модному слові ідеал”. Авторові гірко-смішно говорити про це.

(Хоча у фіналі роману, прощаючись зі своїм “романним” життям, він сам удасться до слова ідеал, то буде принциповий інший ідеал, протиставлений “модному” : “А та, з якою утворений / Тетяна милий ідеал… / Про багатьох, багатьох рок отъял”.

Але ось Л.(багато в чому через свою упертість, свою поетичну гордість – бо Онєгін натякнув на готовність примиритися) убитий. Голос автора придбаває сердечну урочистість: “…дивне / Було млосне лице його чола”. У ідилічні тони забарвлений опис “пам’ятника простого”, спорудженого на могилі Володимира; сама могила забута усіма; пізніше цей сумний опис буде повторений у фіналі віршованої повісті “Мідний вершник”, де говориться про безіменну могилу бідного Євгенія.

Усе це повною мірою відноситься і до любовного сюжету Л. Він закохується в сусідку, Ольгу Ларину, як герой роману – в героїню роману; бачить в ній тільки поетичні риси, немов віднімав свою Ольгу в любовній ліриці К. Н. Батюшкова(“будь-який роман / Візьміть і знайдете вірно / Її портрет”). Такий бачить її Л. Автор супроводжує іронічним коментарем точку зору героя. Л. сприймає кохану так само, як Тетяна сприймає Онєгіна: крізь призму літератури.

Але біда в тому, що читач має можливість тут же поглянути на Ольгу тверезими, навіть занадто тверезими, очима Онєгіна – “Кругла, червона особою вона”. Ні золотого волосся, ні легкого стану. Ольга – звичайна сільська панночка, проти власної волі призначена Володимиром на роль Музи; роль ця їй не під силу; вона в тому неповинна. (Недаремно проникливий Онєгін помічає в розмові з Л., що, будь він поетом, вибрав би меншу, Тетяну.) Немає ніякої її провини і в тому, що Л.

Який “будує” стосунки з коханою гранично серйозно, по європейській сентиментальній моделі(спільне читання повчальних романів з пропуском “небезпечних” місць, шахова гра), невірно “прочитує” сенс її дій і вчинків. Готовність без кінця танцювати з Онєгіним під час останнього балу для неї не пов’язана з фліртом, тим більше із зрадою; це не виклик женихові; це просто – легковажність веселощів. І коли Л.

) Образ захоплено-чистого, внутрішньо трагічного юного “співака” дан в романтичній ліриці початку століття(“Сільське кладовище” В. А. Жуковского та ін.) ” Але проекції цих типових образів, перетинаючись в Л., не вичерпують його “літературну особу” – на відміну від романтизованого образу юнака-поета в оперові П. І. Чайковського “Євгеній Онєгін”(1878). Оперне трактування вплинуло і на читацьке сприйняття декількох поколінь.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Моя громадянська позиція твір.
Євгеній Онєгін характеристика образу Володимир Ленський