ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ СОСЮРА (1898-1965)

Володимир Миколайович Сосюра – ви­датний поет, тонкий лірик і творець розгор­нутих ліро-епічних полотен. Перу поета належать понад 80 збірок по­езій, поеми, роман “Третя Рота”. З творчістю Володимира Сосюри українська література поповнилась новими темами героїчної і трагічної боротьби на­шого народу за свободу і незалежність, за краще життя, збагатилась зразками висо­кої громадянської й інтимної лірики, об­разами і картинами індустріального Дон­басу, його людей. З синівською відданістю він зізнавався в одному із своїх віршів:

І

сниться, все сниться й донині
берізки тонкий силует.
Хоч знаний я всій Батьківщині,
а все ж я донецький поет.
Або в іншому творі:

Швидкий Дінець, і шум сосон,
і аромати м’яти-рути,
як золотий дитинства сон,
мені ніколи не забути.
Творчість Сосюри – це високий поетичний світ, де пахнуть білі акації, палахкотять загравами донецькі ночі й живе любов до України.
Народився Володимир Миколайович Сосюра на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) 6 січня 1898 р. Дитячі роки поета мина­ли в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) у старій хворостянці над бере­гом Дінця. Любов до Донеччини стала провідним мотивом

його по­етичної творчості. Про цей край Сосюра пізніше образно розповів в автобіографічному романі “Третя Рота”.

Щоб якось утримувати сім’ю, батькові, виходцеві з селян, кресляру за фахом, доводилось часто змінювати професії: він був шахтарем, будівельником, землеміром, писарем, мандрівним учителем. Гарно малював і віршував. У пошуках роботи побував у Харкові, Воронежі, на Кавказі. Мати, людина лагідної вдачі, часто співала народні пісні. Любов батьків до мелодійного слова передалась і дітям.

Початкову освіту хлопець здобув у двокласній школі в рідному селищі. Вчився майбутній поет добре, і по закінченні одержав пох­вальний лист і зібрання творів Гоголя. Батько помер рано, а на Володимира, старшого в сім’ї, випали турботи про сімох менших братів і сестер. Одинадцяти років хлопець пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, наймитував у багатіїв. Дванадцяти літ спустився в шахту коногоном, а потім пра­цював телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Влітку працював, узимку ходив до школи. Деякий час вчився у сіль­ськогосподарській школі на станції Яма.

Володимир багато читає. Його серце окрилювали Шевченкові піс­ні. Захоплюється творами Франка, Лесі Українки, Пушкіна, Лермон­това, Некрасова. Пробує і свої сили в поезії – спочатку російською, а потім українською мовою. 14 жовтня 1917 р. Лисичанська газета “Голос рабочего” друкує його вірш “Плач волн”, згодом – перший вірш українською мовою “Чи вже не пора”, а наприкінці жовтня – “Товаришу”, написаний у стилі революційного маршу.

У 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосю­ра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Зго­дом він втік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрі­лювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, і поет вижив. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.

У1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, при­йняли до своїх лав бійці Червоної армії. У 1920-1921 рр. В. Сосюра воює з білополяками та армією Нестора Махна. Пізніше у поемі “Два Володьки” поет робить спробу дослідити двоїстість своєї душі:

Рвали душу мою
два Володьки в бою.
І обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист.
Рвали душу мою –
комунар
і
націоналіст.
Це роздвоєння Сосюри-поета на націоналіста і комуніста призво­дить до постійної внутрішньої боротьби. Трагедія Сосюри схожа з трагедією М. Хвильового. Різниця тіль­ки в тому, що Сосюра лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості, а Хвильовий не витримав внутрішнього конфлікту й закінчив життя самогубством. А дві особистості Сосюри, щоб жити, змушені піти на компроміс і поділити сфери вияву: комуніст існує в розумовому спри­йнятті дійсності, а українець неподільно панує в сфері почуття.

Тому в кожному з тих його віршів, де наявні обидва ці елементи, немає взаємопроникнення цих сфер, хоча водночас обидва Сосюри дуже щирі. Взагалі Сосюра щирий і як поет, і як людина. І зовсім ясно, що у радянської влади не було жодних підстав звинувачувати його в зраді. Бо він тільки в серці українець, але це не його прови­на, це його нещастя.

Рання поезія Володимира Сосюри вбирала художні здобутки різ­них стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму) і вилилась у риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, любов до життя, злиття суб’єкта лірики з навколишньою дійсністю.

У 1921 році побачила світ перша збірка Сосюри “Поезії” (за де­якими документами, першу збірку поезій, видану 1918 року, було загублено). Цього ж 1921 р. виходить поема “Червона зима”, яка зробила Сосюру знаменитим.

По закінченню громадянської війни Сосюра поселився в Харкові і повністю віддався літературній роббті. Упродовж 1922-1923 років навчався в Комуністичному університеті імені Артема, а потім два роки – на робітфаці Харківського інституту народної освіти.

Гучну славу принесли Сосюрі перші збірки – “Поезії” (1921) та “Червона зима” (1922), Вчорашній воїн щиро й безпосередньо, з ліричною теплотою розповідає про пережите. Темі громадянської війни присвячено також поеми “1917рік” (1921), “Оксана” (1922), багато віршів.
У деяких творах Сосюри цих років зазвучали мотиви розгубле­ності. Чудовий вірш “Місто” починається мальовничим пейзажем:

“Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги…”
Але лю­дині в ньому жити дискомфортно, бо “місто взяло в ромби і квадра­ти всі думки, всі пориви мої”. Ось чому поет лине думкою в рідну Третю Роту.

Син шахтарського краю, Сосюра став натхненним співцем пра­ці:

“О моя поезія Повстання, золота поезія Труда!”
– звертався він до своєї музи.

У перших невеличких за обсягом збірочках Володимира Сосю­ри помітна задушевність, відкритість і схвильованість. І в молоді роки, і в період творчого змужніння поет звертався до теми народно­го героїзму у роки визвольних змагань. Лірика В. Сосюри 20-х років (збірки “Червона зима”, “Осінні зорі”, “Сьогодні”, “Золоті шулі­ки”, “Коли зацвітуть акації” та ін.) визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно. Пам’ять про полеглих ніколи не згасала у серці поета.

З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: “Оксана” (1922), “Робітфаківка” (1923), “Воно”, “Шахтар”, “Сількор”, “Хлоня”. До цих творів, треба гадати, належала й поема “Махно” (близь­ко 1924 р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Со­сюри “Тарас Трясило” (1926).

Багато віршів Сосюри покладено на музику. Поезія “Коли по­тяг у даль загуркоче” стала задушевним романсом і давно співаєть­ся в народі.
Духмяним диханням весни віє від багатьох творів Сосюри. Поет любив цю пору року. Особливо його приваблював п’янкий аромат розквітлої акації, образ якої сприяє розкриттю стану ліричного ге­роя у поезіях “І все, куди не йду”, “Сумні акації цвітуть”, “Акації цвітуть” та інших.

Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протя­гом десятиліття (1922-1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, “Плугу”, “Гарту”, ВАПЛІТЕ, ВУСППу таін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.
Впродовж кінця 20-х – 30-х років українська література зазна­вала величезних втрат від сталінського режиму. Від репресій гинули кращі письменники, серед яких було немало кращих друзів Сосюри. Потерпав і він, співець України: його звинувачували у всіляких грі­хах – критики намагались звинуватити поета в націоналізмі, щоб зробити з нього ворога.

За “націоналістичні ухили” у 1934 р. поета виключають з партії зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступних років з’являються збірки “Нові поезії” (1937), “Люблю” (1939).

У 1941 році поет був евакуйований до Башкирії, згодом працю­вав в Українському радіокомітеті в Москві, а в 1943 році входив до редакції фронтової газети “За честь Батьківщини”. Лірику Сосюри років Вітчизняної війни проймають два мотиви. Це – показ людського горя і віра в перемогу.
Повоєнна творчість поета – це новий злет його самобутнього та­ланту. За збірку поезій “Щоб сади шуміли” Сосюра був удостоєний Державної премії І ступеня (1949), а за книги “Ластівки на сонці” та “Щастя сім’ї трудової” – Державної премії імені Тараса Шев­ченка (1963).

Безліч творів Сосюри присвячено патріотичній темі. Впродовж ці­лого життя він сповідався в любові та клявся у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається – від степів Донеч­чини – до всієї української землі з “ясними зорями” й “тихими во­дами”. Саме за незгасну любов до України поетові судилося зазнати найтяжчих бід, але ніщо не змусило його зректися України:

Любіть Україну, як сонце любіть,
Вишневу свою Україну.
Красу її вічну, живу і нову,
І мову її солов’їну.
Одна з двадцяти восьми книг, які видав Сосюра у післявоєнний час – “Солов’їні далі” (1957), теж присвячена Україні:

Солов’їні далі, далі солов’їні…
Знов весна розквітла на моїй Вкраїні!
Поет гордий з того, що служить своєму народу. Саме тому в його поезії стільки оптимістичних нот:

Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,
кращого за тебе я в житті не знаю!
Кращого не знаю, далі мої сині,
як весну стрічати на моїй Вкраїні.
Тема України знаходить своє продовження і в темі рідної мови, яку він пристрасно любив, оберігав і збагачував. У вірші “Як не лю­бити рідну мову” (1959) ідеться про значення мови, адже “мова – це душа народу, народ без мови – не народ”.

Після смерті Сталіна 1953 р. зникла загроза, яка нависла над Сосюрою. І тоді з’являються нові книги віршів “За мир” (1953), “На струнах серця” (1955), “Солов’їні далі” (1957). В. Сосюра завершує свої давні задуми, які переслідували його з двадцятих років, в ре­зультаті чого народжуються повість “Третя Рота”, поеми “Розстрі­ляне безсмертя” та “Мазепа”.

Тема України жила в творчості Сосюри впродовж усього його творчого життя. 1964 року Володимир Сосюра опублікував дві книжки поезій – “Осінні мелодії” та “Весни дихання”. Тематика цих останніх збірок поета багата і розмаїта. Автор звертається до духовного світу лю­дини, рідного народу, оспівує красу нев’янучої молодості, вірність у коханні. Твори цих збірок по-синівськи тепло змальовують Дон­бас, сповнені любов’ю до України.
Тяжко хворий поет до останніх хвилин життя не залишав твор­чої праці.

Помер В. М. Сосюра 8 січня 1965 р.

Цінність творчої спадщини видатного українського поета по­лягає в змісті його поетичного світу. Сосюра – надзвичайно щи­рий поет. Особисте в його творах водночас є соціально значущим. Найтрагічніші теми з народного життя поет зумів зігріти своїм щирим словом. Його твори чарують теплотою і правдивістю по­чуттів. Вони вражають схвильованістю, емоційністю, реалістич­ною образністю.

Твори росюри перегукуються з народнопісенною поезією, вони прості, зрозумілі, сповнені чистих і свіжих почуттів. Одухотво­рені й живі пейзажі майстра сповнені кольорів і звуків. Читач не тільки бачить перед собою мальовничі українські краєвиди, а й чує чарівний спів птахів, шум дібров, пісню індустріально­го Донбасу.






Найважче творити себе.
ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ СОСЮРА (1898-1965)