ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ СОСЮРА (1898-1965)
Володимир Миколайович Сосюра – видатний поет, тонкий лірик і творець розгорнутих ліро-епічних полотен. Перу поета належать понад 80 збірок поезій, поеми, роман “Третя Рота”. З творчістю Володимира Сосюри українська література поповнилась новими темами героїчної і трагічної боротьби нашого народу за свободу і незалежність, за краще життя, збагатилась зразками високої громадянської й інтимної лірики, образами і картинами індустріального Донбасу, його людей. З синівською відданістю він зізнавався в одному із своїх віршів:
І
берізки тонкий силует.
Хоч знаний я всій Батьківщині,
а все ж я донецький поет.
Або в іншому творі:
Швидкий Дінець, і шум сосон,
і аромати м’яти-рути,
як золотий дитинства сон,
мені ніколи не забути.
Творчість Сосюри – це високий поетичний світ, де пахнуть білі акації, палахкотять загравами донецькі ночі й живе любов до України.
Народився Володимир Миколайович Сосюра на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) 6 січня 1898 р. Дитячі роки поета минали в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) у старій хворостянці над берегом Дінця. Любов до Донеччини стала провідним
Щоб якось утримувати сім’ю, батькові, виходцеві з селян, кресляру за фахом, доводилось часто змінювати професії: він був шахтарем, будівельником, землеміром, писарем, мандрівним учителем. Гарно малював і віршував. У пошуках роботи побував у Харкові, Воронежі, на Кавказі. Мати, людина лагідної вдачі, часто співала народні пісні. Любов батьків до мелодійного слова передалась і дітям.
Початкову освіту хлопець здобув у двокласній школі в рідному селищі. Вчився майбутній поет добре, і по закінченні одержав похвальний лист і зібрання творів Гоголя. Батько помер рано, а на Володимира, старшого в сім’ї, випали турботи про сімох менших братів і сестер. Одинадцяти років хлопець пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, наймитував у багатіїв. Дванадцяти літ спустився в шахту коногоном, а потім працював телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Влітку працював, узимку ходив до школи. Деякий час вчився у сільськогосподарській школі на станції Яма.
Володимир багато читає. Його серце окрилювали Шевченкові пісні. Захоплюється творами Франка, Лесі Українки, Пушкіна, Лермонтова, Некрасова. Пробує і свої сили в поезії – спочатку російською, а потім українською мовою. 14 жовтня 1917 р. Лисичанська газета “Голос рабочего” друкує його вірш “Плач волн”, згодом – перший вірш українською мовою “Чи вже не пора”, а наприкінці жовтня – “Товаришу”, написаний у стилі революційного маршу.
У 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він втік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, і поет вижив. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.
У1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної армії. У 1920-1921 рр. В. Сосюра воює з білополяками та армією Нестора Махна. Пізніше у поемі “Два Володьки” поет робить спробу дослідити двоїстість своєї душі:
Рвали душу мою
два Володьки в бою.
І обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист.
Рвали душу мою –
комунар
і
націоналіст.
Це роздвоєння Сосюри-поета на націоналіста і комуніста призводить до постійної внутрішньої боротьби. Трагедія Сосюри схожа з трагедією М. Хвильового. Різниця тільки в тому, що Сосюра лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості, а Хвильовий не витримав внутрішнього конфлікту й закінчив життя самогубством. А дві особистості Сосюри, щоб жити, змушені піти на компроміс і поділити сфери вияву: комуніст існує в розумовому сприйнятті дійсності, а українець неподільно панує в сфері почуття.
Тому в кожному з тих його віршів, де наявні обидва ці елементи, немає взаємопроникнення цих сфер, хоча водночас обидва Сосюри дуже щирі. Взагалі Сосюра щирий і як поет, і як людина. І зовсім ясно, що у радянської влади не було жодних підстав звинувачувати його в зраді. Бо він тільки в серці українець, але це не його провина, це його нещастя.
Рання поезія Володимира Сосюри вбирала художні здобутки різних стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму) і вилилась у риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, любов до життя, злиття суб’єкта лірики з навколишньою дійсністю.
У 1921 році побачила світ перша збірка Сосюри “Поезії” (за деякими документами, першу збірку поезій, видану 1918 року, було загублено). Цього ж 1921 р. виходить поема “Червона зима”, яка зробила Сосюру знаменитим.
По закінченню громадянської війни Сосюра поселився в Харкові і повністю віддався літературній роббті. Упродовж 1922-1923 років навчався в Комуністичному університеті імені Артема, а потім два роки – на робітфаці Харківського інституту народної освіти.
Гучну славу принесли Сосюрі перші збірки – “Поезії” (1921) та “Червона зима” (1922), Вчорашній воїн щиро й безпосередньо, з ліричною теплотою розповідає про пережите. Темі громадянської війни присвячено також поеми “1917рік” (1921), “Оксана” (1922), багато віршів.
У деяких творах Сосюри цих років зазвучали мотиви розгубленості. Чудовий вірш “Місто” починається мальовничим пейзажем:
“Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги…”
Але людині в ньому жити дискомфортно, бо “місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої”. Ось чому поет лине думкою в рідну Третю Роту.
Син шахтарського краю, Сосюра став натхненним співцем праці:
“О моя поезія Повстання, золота поезія Труда!”
– звертався він до своєї музи.
У перших невеличких за обсягом збірочках Володимира Сосюри помітна задушевність, відкритість і схвильованість. І в молоді роки, і в період творчого змужніння поет звертався до теми народного героїзму у роки визвольних змагань. Лірика В. Сосюри 20-х років (збірки “Червона зима”, “Осінні зорі”, “Сьогодні”, “Золоті шуліки”, “Коли зацвітуть акації” та ін.) визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно. Пам’ять про полеглих ніколи не згасала у серці поета.
З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: “Оксана” (1922), “Робітфаківка” (1923), “Воно”, “Шахтар”, “Сількор”, “Хлоня”. До цих творів, треба гадати, належала й поема “Махно” (близько 1924 р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Сосюри “Тарас Трясило” (1926).
Багато віршів Сосюри покладено на музику. Поезія “Коли потяг у даль загуркоче” стала задушевним романсом і давно співається в народі.
Духмяним диханням весни віє від багатьох творів Сосюри. Поет любив цю пору року. Особливо його приваблював п’янкий аромат розквітлої акації, образ якої сприяє розкриттю стану ліричного героя у поезіях “І все, куди не йду”, “Сумні акації цвітуть”, “Акації цвітуть” та інших.
Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протягом десятиліття (1922-1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, “Плугу”, “Гарту”, ВАПЛІТЕ, ВУСППу таін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.
Впродовж кінця 20-х – 30-х років українська література зазнавала величезних втрат від сталінського режиму. Від репресій гинули кращі письменники, серед яких було немало кращих друзів Сосюри. Потерпав і він, співець України: його звинувачували у всіляких гріхах – критики намагались звинуватити поета в націоналізмі, щоб зробити з нього ворога.
За “націоналістичні ухили” у 1934 р. поета виключають з партії зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступних років з’являються збірки “Нові поезії” (1937), “Люблю” (1939).
У 1941 році поет був евакуйований до Башкирії, згодом працював в Українському радіокомітеті в Москві, а в 1943 році входив до редакції фронтової газети “За честь Батьківщини”. Лірику Сосюри років Вітчизняної війни проймають два мотиви. Це – показ людського горя і віра в перемогу.
Повоєнна творчість поета – це новий злет його самобутнього таланту. За збірку поезій “Щоб сади шуміли” Сосюра був удостоєний Державної премії І ступеня (1949), а за книги “Ластівки на сонці” та “Щастя сім’ї трудової” – Державної премії імені Тараса Шевченка (1963).
Безліч творів Сосюри присвячено патріотичній темі. Впродовж цілого життя він сповідався в любові та клявся у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається – від степів Донеччини – до всієї української землі з “ясними зорями” й “тихими водами”. Саме за незгасну любов до України поетові судилося зазнати найтяжчих бід, але ніщо не змусило його зректися України:
Любіть Україну, як сонце любіть,
Вишневу свою Україну.
Красу її вічну, живу і нову,
І мову її солов’їну.
Одна з двадцяти восьми книг, які видав Сосюра у післявоєнний час – “Солов’їні далі” (1957), теж присвячена Україні:
Солов’їні далі, далі солов’їні…
Знов весна розквітла на моїй Вкраїні!
Поет гордий з того, що служить своєму народу. Саме тому в його поезії стільки оптимістичних нот:
Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,
кращого за тебе я в житті не знаю!
Кращого не знаю, далі мої сині,
як весну стрічати на моїй Вкраїні.
Тема України знаходить своє продовження і в темі рідної мови, яку він пристрасно любив, оберігав і збагачував. У вірші “Як не любити рідну мову” (1959) ідеться про значення мови, адже “мова – це душа народу, народ без мови – не народ”.
Після смерті Сталіна 1953 р. зникла загроза, яка нависла над Сосюрою. І тоді з’являються нові книги віршів “За мир” (1953), “На струнах серця” (1955), “Солов’їні далі” (1957). В. Сосюра завершує свої давні задуми, які переслідували його з двадцятих років, в результаті чого народжуються повість “Третя Рота”, поеми “Розстріляне безсмертя” та “Мазепа”.
Тема України жила в творчості Сосюри впродовж усього його творчого життя. 1964 року Володимир Сосюра опублікував дві книжки поезій – “Осінні мелодії” та “Весни дихання”. Тематика цих останніх збірок поета багата і розмаїта. Автор звертається до духовного світу людини, рідного народу, оспівує красу нев’янучої молодості, вірність у коханні. Твори цих збірок по-синівськи тепло змальовують Донбас, сповнені любов’ю до України.
Тяжко хворий поет до останніх хвилин життя не залишав творчої праці.
Помер В. М. Сосюра 8 січня 1965 р.
Цінність творчої спадщини видатного українського поета полягає в змісті його поетичного світу. Сосюра – надзвичайно щирий поет. Особисте в його творах водночас є соціально значущим. Найтрагічніші теми з народного життя поет зумів зігріти своїм щирим словом. Його твори чарують теплотою і правдивістю почуттів. Вони вражають схвильованістю, емоційністю, реалістичною образністю.
Твори росюри перегукуються з народнопісенною поезією, вони прості, зрозумілі, сповнені чистих і свіжих почуттів. Одухотворені й живі пейзажі майстра сповнені кольорів і звуків. Читач не тільки бачить перед собою мальовничі українські краєвиди, а й чує чарівний спів птахів, шум дібров, пісню індустріального Донбасу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)