Витоки та джерела творчої наснаги В. Стуса
Іван Дзюба писав про Стуса: “…Це був інтелект могутній і тонкий, і притому інтелект постійно самовдосконалюваний, самонарощуваний, з безмежними можливостями самовдосконалення і самонарощування. Зрозуміло, що за нормальних умов вони розвинулися б у такій повноті, якої годі й уявити… Підстав для його страждального життя йому б вистачило. Адже терпів він не тільки за себе, а за всю Україну…”
Звичайно, як кожен митець, залюблений у рідну землю, поет не міг не використовувати у своїй поетичній системі яскравих фольклорних образів,
Горить сосна – од низу догори,
Сосна палає – од гори до низу.
Йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,
Ой чорнобрива
Деякі вірші Василя Стуса за своїм ритмом та емоційним забарвленням нагадують народні плачі-голосіння. Ось, наприклад, як змальоване страждання дружини, як чекає свого чоловіка, висланого на вірну погибель:
У порожній кімнаті
Біла, ніби стіна,
Притомившись чекати,
Спить самотня жона…
І росте голосіння
З-за соснових ослон:
Мій соколе обтятий,
В ту гостину, де ти,
Ні пройти, ні спитати,
Ні дороги знайти…
У народнопоетичному ключі написана поезія про степові могили України. Поет відкидає замилування цим невеселим символом поетів-романтиків. Для нього могила – це символ смерті, однак вірш завершується висловленням надії на духовне й державне відродження України:
Будьте ви прокляті, сонні могили,
Скільки свободи поглинули й сили
Чорні колиски моєї землі!
Смерть колисає вас у вічній імлі.
Та доки ще мати дитину колише,
Серце народу – не кладовище.
Щось близьке до поетичної системи С. Руданського зустрічаємо у творі, який являє собою політичний анекдот про трьох українців і Бога:
І явивсь він перед Господні очі, весь
Скулившись, як зацьковане цуценя.
І запитав його Господь: ти хто? – Українець.
Як і кожен поет, В. Стус часто вводить у свої твори міфологеми, навіяні українським фольклором, творами давньої української літератури (найбільше, наприклад, “Словом о полку Ігоревім”), творами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського та інших українських письменників. Наприклад:
Ступай-но, дивен день, як дивен див кошлатий,
Блукай межи дерев, де погорою рев.
Так серцю хороше, що гріх не напитати
Дороги потерчат, лісовиків і мев.
У Стусових віршах багато міфологем з античної літератури та християнської міфології. Це в основному образи Харона, Лети, Стікса, Тиверіана, Необії, Парки, Марса, Венери, Музи, Ереба, Фенікса, Христа, Богородиці, Бога, Пана-Господа, Вельзевула, Ірода та інші. З української міфології поет використовує образи Белеса, Перуна, Ярила, Сварога, Мари, Лада, татя, потерчат, мавки, дива, лісовика, відьом.
Як і Тарас Шевченко, Стус іноді звертається до музи. Порівняємо, наприклад, Шевченкове “Чи не покинуть нам, небого…” та Стусове “Будь мудра, музо…”.
Інколи поет вдається до стилізації віршів під народну пісню. Наприклад:
Ой не жаль мені
Ані того, що стеряв,
Тай не жаль мені,
Що позбувся навіки,
Тільки жаль мені,
Що прожив, ніби крав,
Невідомо нащо і звідки…
Стус вільно оперує багатством народно-поетичного словника, засобами віршування, створюючи багато яскравих поетичних асоціацій.
Василь Стус мав той самий життєвий орієнтир, ту саму життєву позицію, що й Тарас Шевченко. Порівняємо, наприклад: “де не стоятиму – вистою” і “караюсь, мучусь, але не каюсь”. Він, як і Іван Франко, не любив “нестерпної рідної чужини” – України “з надмірної любові”. Як і Тарас Шевченко, Василь Стус жорсткий до ворогів України, які хочуть поставити її на коліна, пригнобити; як і Кобзар, він понад усе ставить обов’язок перед Батьківщиною, перед своїм народом.
Можна ще довго говорити про витоки поетичного таланту Василя Стуса, віднаходити паралелі його творчості з творчістю інших поетів, але читач повинен розуміти одне: поетичний геній Стуса оригінальний і неповторний, він нічого не запозичує, нічого не повторює з раніше створеного і сказаного, але пропускає крізь призму свого світосприйняття, поетичного натхнення найкоштовніші здобутки світової культури.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)