Вісім снів Булгакова
Чіпка й зацікавлена увага Горького до тому, як складається булгаковська літературна доля, не слабшало протягом ряду років. “Дуже хочеться мені витягтися Вас і Федіна сюди. Так ще б Зощенко. Так Булгакова. Посиділи б ми отут на теплих каменях у моря, поговорили б об різному” – це з листа до Вс. Іванова. Через півроку С. Григор’єву: ” чиНе знайомі Ви з Булгаковим? Що він робить? “Біла гвардія” не вийшла в продаж?” Ще через півроку, у розпал антитурбинской дискусії, А. Тихонову: “А що Булгаков? Остаточно “заборонений до богослужіння”?
Посидіти на теплих каменях у моря Горькому з Булгаковим не вдалося. Але ще не раз, у переломні моменти свого літературного життя, Булгаков звернеться по допомогу до Горького. У ситуації, що зложилася навколо “Перегони”, і звертатися було не треба. У захист п’єси Горький виступив відразу й дуже активно. Уже влітку Марков повідомляв Станіславському про те, що Олексій Максимович передав через Н. Телешева “звістка ще не
Щопідтвердилося, але дає більші надії на включення “Перегони” у репертуар”. Про тім же телеграфував у Берлін
Це був перший результат заступництва Гіркого
Видимо, на Горького, що не звик до такого роду театральної стратегії, виступ мхатовского режисера зробило обтяжуюче враження. Він і почав з відповіді Судакову: “З тих пояснень, які дав режисер Судаків, видно, що на нього зайво подіяла “оглушлива” резолюція Главреперткома. Чара-нота – це комічна роль, що стосується Хлудова, те це хвора людина. Повішений вістовий був тільки останньою краплею, що переповнила чашу й довершила моральну хворобу
З боку автора не бачу ніякого розфарбовування білих генералів. Це – превосходнейшая комедія, я неї читав три рази, читав Рикову й іншим товаришам. Це – п’єса із глибоким, уміло схованим сатиричним змістом. Хотілося б, щоб така річ була поставлена на сцені Художнього театру. А те, що говорив тут Судаків, – наслідок явного непорозуміння: Судаків під впливом, мабуть, “оглушливої” резолюції, що вся йде повз п’єсу
Коли автор тут читав, слухачі (і слухачі спокушені) сміялися. Це доводить, що п’єса дуже спритно зроблена
“Біг” – чудова річ, що буде мати анафемський успіх, запевняю вас”.
Те, що Горький спробував звернутися в захист “Млість” до свого старого знайомого А. І. Рикову, імовірно, зіграло зворотну роль: у розміщенні політичних сил осіни 1928 року глава Ради Народних Комісарів було вже не в силах допомогти Художньому театру
Це була важлива перемога театру, плодами якої насолоджувалися не більше десяти днів. 13 жовтня 1928 року “Правда” повідомила про те, що Горький, “звиклий за останні роки до теплого клімату Італії”, що страждає туберкульозом і міокардитом, за рішенням лікарів виїхав лікуватися на зиму в Сорренто. І відразу розгубилися були супротивники “Перегони” мобілізувалися й нанесли МХАТ і драматургові нищівний удар
Через два тижні після переможної художньої ради, через десять днів після від’їзду Горького й за чотири дні до ювілею Художнього театру було підтверджено травневе рішення відносно “Перегони”. 22 жовтня відбулося розширене засідання політико-художньої ради Реперткома, на якому знову читалася й обговорювалася булгаковська п’єса. Інтереси МХАТ відстоював один Судаків, тон же задавали Розкольників, Авербах, Киршон, Орлинский, Новицкий.
Газети повідомляють, що читання п’єси проходило своєрідно, “на два голоси”: першу половину “Перегони” читав Судаків, другу – голова худполитсовета Реперткома Ф. Розкольників. У газетному звіті переданий характер унікального дуету: “Уже в самій манері читання відразу ж визначалася різниця в підході до цього добутку. Для Судакова зміст п’єси, її головне зерно – в “тараканьем” бігу людей, несомих по белу світла грізним смерчем революції. Для нього не істотні всі героїчні філіппіки й монологи персонажів Булгакова, – читаючи їх, він як би заздалегідь уже передбачає режисерські купюри, зм’якшуючи одне, випираючи інше”. Про іншого ж читця сказано, що він “у дуже іронічній манері подачі тексту гостро розкриває всю умовну, штучну й фальшиву по суті фразеологію білогвардійських мучеників”.
Потім розгорілася дискусія. І тут Свидерский повторив, у ще більш різкій формі, положення, висловлені їм у Художньому театрі. “Не можна судити про п’єсу по уроках колишніх учителів словесності, розкладаючи героїв по поличках “негативних” і “позитивних” типів. Нехай п’єса викличе жагучу суперечку й дискусію. Це корисно. “Біг” виявиться кращим спектаклем у сезоні”.
Судаків виступав наприкінці обговорення. Обравши перевірену на “Турбиних” тактикові, він став розповідати про те, як поставить спектакль і переробить п’єсу. Потім йому довелося порозумітися з Булгаковим: “Я виступав наприкінці засідання в атмосфері зовсім кровожерливої й уважаю, що щиро й чесно заступився за Театр і за автора, і тільки”. На доказ Судаків надіслав стенограму свого виступу, витримки з якої Булгаков вклеїв в альбом по історії постановки п’єси
Судаків, утішаючи автора, повідомляв, що читав п’єсу “в ” дуже високій аудиторії, де п’єса знайшла іншу оцінку”. Але все це вже не мало ніякого значення. 24 жовтня в пресі з’являється офіційна інформація про зняття “Перегони”, а слідом за нею, залпом, редакційні й авторські статті в “Комсомольській правді” і ряді інших видань: “Біг” назад повинен бути припинений”, “Тараканий набіг”, “Ударимо по булгаковщине”. П. Керженцев, виступаючи в Ленінграді, роз’яснив, що “Біг” “був дозволений під тиском правого фронту” і цю помилку довелося терміново виправити. В “Робочій Москві” публікується звіт про рапповском нараду під заголовком: “Кінець бійкам. “На пості” проти булгаковщини”. Звіт про вечір “З ким і за що ми будемо битися в 1929 році”.
У такій досить складній театральній обстановці МХАТ підійшов до свого тридцятирічного ювілею. День 28 жовтня ставав не тільки святом, але й актом твердження театром своїх художніх і суспільних позицій. День торжества перетворювався в поле бою: “ліві” готувалися до нього, як до відповідального ідеологічного бою
П. А. Марков потім згадає, як хвилювалися засновники театру, як говорив Станіславський своє мовлення. Він спочатку навіть вивчив текст напам’ять, але на самому вечорі хвилювання перехопило горло, і Костянтин Сергійович став говорити не по писаному, а своїми, виношеними словами. Він дякував уряду за те, що їм, “старим”, дали органічно прийти до усвідомлення революції, що їх не квапили, не змушували “будь-що-будь перефарбовуватися в червоні кольори”, зробитися не тим, чим вони були насправді. “Ми потроху стали розуміти епоху, потроху стали еволюціонувати, разом з нами нормально, органічно еволюціонувало й наше мистецтво. Якби було інакше, то нас би штовхнули на просту “революційну” халтуру. А ми хотіли поставитися до революції інакше; ми хотіли з усією глибиною подивитися не на те тільки, як ходять із червоними прапорами, а хотіли заглянути в революційну душу країни”.
Це звучало, звичайно, і досить урочисто й досить гостро. Не було сумніву й у тім, кому адресував Станіславський частина мови, що була присвячена нової драматургії: “Я про це говорив і зараз повторюю, що ми шукаємо зближення і єднання з нашою літературою, що подає більші надії. Ми багатьох знаємо, серед них є надзвичайно талановиті люди, із чудовим почуттям сцени. .Нам треба бути терплячими, доброзичливими, а інакше самого талановитого письменника можна залякати або відіпхнути”.
Ті, хто “залякував” і “відштовхував”, відповіли Станіславському. Незабаром у Комакадемии пройшло збори з порядком денним “Ювілей МХАТ перед судом марксисткого театрознавства”. У доповіді “Соціологія ювілею МХАТ” П. Новицкий охарактеризував мовлення Станіславського як вираження “глибокої щиросердечної й духовної органічної відчуженості його і його театру від нашої епохи”. Убиваючи клин між двома керівниками МХАТ, досить обізнаний у внутрішніх проблемах театру, критик робив оргвивод: “И нема чого. від нього (Станіславського) більше чекати. Набагато вірніше взятий Немировичем-Данченко курс на молодь”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)