Значення фіналу у романі Майстер і Маргарита Булгакова М. А

Життя поета – тільки перша частина його біографії; іншу й більше важливу частину становить посмертна історія його поезії. В. О. Ключевский Під фіналом розуміється остання глава роману “Прощення й вічний притулок” і епілог. У них письменник закінчує оповідання про всіх героїв, які з’являлися на сторінках книги. У житті другорядних героїв відбулися цілком зрозумілі зміни: кожний з них зайняв те місце, що відповідає його талантам і діловій якостям Веселий конферансьє Жорж Бенгальський пішов з театру на пенсію.

Грубий і невихований

адміністратор Варенуха став чуйним і ввічливим. Колишній директор театру Вар’єте, аматор алкоголю й жінок, Степу Лиходіїв тепер директор гастроному в Ростові, він перестав пити портвейн, а п’є тільки Горелку й цурається жінок. Финдиректор Римський з Вар’єте перейшов на роботу в дитячий театр ляльок, а Семплеяров, голова акустичної комісії московських театрів, кинув акустику й очолює тепер заготівлю грибів у брянських лісах, до великої радості москвичів-аматорів грибних делікатесів. З головою домкома Никанором Івановичем Босим зробився удар, а сусід Майстра й донощик Алоизий Могарич зайняв місце финдиректора в
театрі Вар’єте й отруює життя Варенухе.

Буфетник з Вар’єте Андрій Фокович Соків, як і пророкував Коровьев, умер через дев’ять місяців від раку печінки… Доля ж головних героїв у фіналі неясна, що цілком зрозуміло: Булгаков не може точно описати посмертну долю Майстра й Маргарити в трансцендентальному світі. Звідси треба, що фінал роману можна тлумачити по-різному.

Залишаючи разом зі свитою Москву напередодні Великодня, Воланд забирає із собою Майстра й Маргариту. Вся компанія на фантастичних конях летить у гори, де на “безрадісній плоскій вершині” (2, 32) у кам’яному кріслі сидить Понтій Пілат. Майстер вимовляє останню фразу свого роману, і прощений Пілат по місячній доріжці поспішає в місто: “Над чорною безоднею (… ) зайнялося неосяжне місто із царюючими над ним блискаючими ідолами над пишно разросшимся за багато тисяч (… ) місяців садом” (там же).

Це чарівне місто нагадує Новий Єрусалим, яким він зображений в Апокаліпсисі (21:1, 2) або у філософських працях європейських утопістів, – символ нового земного раю, “золотого століття”. “”Мені туди (… )?” – запитав неспокійно Майстер” (там же), але одержав від Воланда негативна відповідь; “Воланд махнув рукою убік Ершалаима, і він згас” (там же). Майстрові визначено вищими силами інше, чим Понтію Пілатові: “”Він не заслужив світла, він заслужив спокій”” (2, 29), – повідомляє Воланду Левий Матвій.

Що ж таке світло й спокій у романі? Одні літературознавці думають, що у романі Булгакова відбиті ідеї українського релігійного філософа XVІІІ століття ГриГорея Сковороди, книги останнього, без сумніву, минулого відомі письменникові хоча б через батька. Спокій, відповідно до філософської концепції Сковороди, є “нагородою за всі земні страждання людини “щирого”, спокій персоніфікує вічність, вічний будинок А символом воскресіння й останнього відрізка шляхи до спокою є місяць, “посередня між землею й сонцем”, вірніше, що походить на міст місячна доріжка” (І. Л. Галинская.

Загадки відомих книг М., 1986, с.84). Неважко помітити, що “вічний притулок” в останній главі “Майстра й Маргарити” і хворобливий сон Івана Понирева в епілозі завдяки деяким деталям можуть сприйматися як художня ілюстрація до міркувань українського філософа. Інші літературознавці вважають, що фінал булгаковського роману перегукується з “Божественною комедією” Данте (В. П. Гачків. “Майстер і Маргарита” і “Божественна комедія”: до інтерпретації епілогу роману М. Булгакова.

//Російська література, 1995, №3). У третій частині Дантової “Комедії” (в “Раї”) герой зустрічається з Беатриче, що веде його до Емпірею, вогненному центру раю. Тут зі сліпучої крапки струменіють потоки світла й перебувають Бог, ангели, блаженні душі. Може бути, про це світло говорить Левий Матвій? Сам себе герой-оповідач у Данте поміщає не в Емпірей, а в Лімб – перше коло пекла, де живуть античні поети й філософи й старозавітні праведники, які врятовані від вічних борошн, але й позбавлені вічної радості з’єднання з Богом. Герой Данте виявляється в Лімбі за те, що має із християнської точки зору порок – гординю, що виражається в прагненні до абсолютного знання.

Але цей порок одночасно гідний і поваги, тому що принципово відрізняється від смертних гріхів. В останній главі роману Булгаков малює загробний мир, що нагадує Лімб Майстер і Маргарита, розставшись із Воландом і його свитою, переходять “у блиску перших ранкових променів через кам’яний моховитий місток” (2, 32), ідуть по піщаній дорозі й радуються тиші й спокою, про які мріяли в земному житті, а тепер будуть насолоджуватися ними у вічному будинку, повитому виноградом. Чому ж Майстер не заслужив світла? У згаданій книзі І. Л. Галинекой дана дуже проста відповідь: світло уготован для святих, а спокій призначений “щирому” людині (указ.

Соч. , с.84). Однак необхідно пояснити, що не дозволяє прилічити булгаковського Майстра до святих? Можна припустити: і в житті, і за смертним порогом герой залишається занадто земним.

Він не хоче переборювати в собі людський, тілесний початок і забути, наприклад, свою велику, але грішну любов до Маргарити. Він мріє залишитися з нею й у загробному світі Друге припущення – Майстер не витримав випробувань і отчаялся, він не прийняв подвигу, що був уготован йому долею, і спалив свою книгу. Воланд пропонує йому продовжити роман про Иешуа й Понтія Пілаті, але Майстер відмовляється: “Він ненависний мені, цей роман…

Я занадто багато випробував із-за нього” (2, 24). Третє припущення – сам Майстер і не прагнув до божественного світла, тобто не мав щирої віри. Доказом цьому може служити образ Иешуа у романі Майстра: автор зображує Иешуа як морально прекрасної людини, що недостатньо для віруючі (посмертне воскресіння так.

І не показане). Варто визнати, що нагорода світлом утомлені від життя Майстра було б непереконливої, воно суперечила б художній концепції роману А крім того, між Булгаковим і Майстром багато загального, тому Булгаков, як і Данте, не міг нагородити райським сяйвом-блаженством героя, схожого на себе. При цьому Майстер, з погляду автора, безумовно позитивний герой. Він зробив творчий подвиг, написавши в часи войовничого атеїзму книгу про Иешуа Га-Ноцри.

Те, що книга не була закінчена, не применшує вчинку її автора. І ще, життя Майстра прикрасила теперішня, вірна любов, та, що сильніше смерті Творчість і любов для Булгакова – вищі цінності, які надолужили відсутність правильної віри в героя: Майстер і Маргарита не заслужили раю, але уникли пекла, одержавши спокій. Так Булгаков виразив свій філософський скептицизм, настільки характерний для письменників XX століття. Описуючи Майстра у фіналі, Булгаков не дає однозначного тлумачення. Тут варто звернути увагу на стан головного героя, коли він іде до свого вічного (тобто останньому) притулку: “…

Слова Маргарити струменіють так само, як струменів і шепотів залишений за струмок, і пам’ять Майстра, неспокійними, сколотими голками пам’ять стала потухати Хтось відпускав на волю Майстра, як він тільки що відпустив їм створеного героя” (2, 32). Пам’ять про роман, про земну любов – це єдине, що залишалося в Майстра. І раптом “пам’ять потухає”, а виходить, піднесені любовні переживання для нього вмирають, стає неможливим творчість, про яке герой так мріяв у земному житті. Іншими словами, Майстер одержує тілесно-щиросердечний, а не божественний спокій.

Навіщо Майстрові зберігати творчі сили, якщо ніхто не прочитає його добутків? Для кого писати? Булгаков не доводить зображення долі Майстри до ясного кінця.

Недосказанность Булгаков зберігає й у відношенні Івана Бездомного. У фіналі пролетарський поет живе в реальному світі, припиняє свої поетичні вправи й стає сотрудникоминститута історії й філософії Він не написав продовження роману про Иешуа, як заповів йому Майстер. Він вилікувався від псування, напущеної на нього “злочинними гіпнотизерами”.

Тільки раз у рік – у святкову повню – йому чудесним образом відкривається частина істини Майстри, що учень знову забуває при пробудженні-видужанні. Раз у рік професор Понирев бачить той самий дивний сон: непомірної краси жінка виводить за руку лякливо озирається, оброслою бородою людини, а потім вони разом ідуть до місяця (даний епізод дуже нагадує хід героя Данте й Беатриче до Емпірею й одночасно змушує згадати місячну доріжку, про яку писав Г. Сковорода). З одного боку, цей нав’язливий сон можна розцінити як марення хворого, з іншого боку – як прозріння, коли душу єдиного учня Майстра відкривається назустріч вічному, без чого життя порожнє й безглузда.

Через цей сон-бачення Іван назавжди пов’язаний з Майстром. А може бути, цей сон – мара від Воланда: адже місячний промінь – чаклунське світло ночі, дивно всі що перетворює; надмірно гарна жінка – відьма, що стала гарної завдяки чарівному крему Азазелло. Так який же фінал роману Булгакова – щасливий або трагічний? Здається, що письменник свідомо не дає прямої відповіді на це питання, тому що в цьому випадку будь-яка певна відповідь була б непереконлива. Підбиваючи підсумок вищесказаному, варто підкреслити, що тлумачення фіналу “Майстри й Маргарити” можуть бути різними.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



У житті багатьох молодих людей.
Значення фіналу у романі Майстер і Маргарита Булгакова М. А