Вірша “В’язень” О. С. Пушкіна й М. Ю. Лєрмонтова
1. Творчість О. С. Пушкіна й М. Ю. Лєрмонтова 2. Своєрідність віршів “В’язень” кожного з поетів. 3. Подібність і розходження віршів. О. С. Пушкіна по праву вважають “сонцем російської поезії”, його творчість так багатогранно й багато різноманітними відтінками, як тільки може бути багато творчість щирого генія. М. Ю. Лєрмонтова дуже часто називають послідовником Пушкіна, багато дослідників і просто шанувальники його дарування затверджують, що якби він прожив довше, його утвору могли б затьмарити творчість Пушкіна. Мені особисто здається,
Воно написано від імені орла – гордого, волелюбного птаха, символу безстрашності й героїзму. Саме такий образ, укладений в “темницю” викликає найбільше співчуття. Орлові як ніякому іншому птахові важко примиритися сзаточением. Перші рядки говорять нам про його долю: Сиджу за гратами в темниці сирої Вигодуваний у неволі орел молодий. Ми розуміємо, що орел
Однак у глибинах його пам’яті завжди існує туга за волею. Можливо про те, що існує інше, привільне життя, повідав інший орел: Мій смутний товариш, махаючи крилом, Криваву їжу клює під вікном. Пушкінський в’язень не тільки животіє в неволі, що саме по собі важко, він ще й змушений спостерігати, як: Клює й кидає й дивиться у вікно, Начебто із мною задумав одне. Вільний птах співпереживає в’язневі, співчуває, призиває покинути свою темницю: Кличе мене поглядом лементом своїм И вимовити хоче: “Давай полетимо”. Щоб у невільника не залишилося сумнівів, вільний орел додає: Ми – вільні птахи.
Пора, брат, пора! Далі побратим орла малює йому картини, яких нещасний в’язень ніколи не бачив. Він кличе товариша в ті місця, де бував сам: Туди, де за хмарою біліє гора, Туди де синіють морські краї, Туди, де буваємо лише вітер, так я. Ми можемо тільки догадуватися, що діється в душі в бранця після таких оповідань. Навряд чи він зможе покинути свою темницю й кинутися в ті прекрасні далечіні, про які йому повідав “смутний товариш”. Скоріше йому має бути зробити жорстокий вибір між продовженням такого животіння в неволі або смертю.
Автор надає читачам самим додумати фінал цієї сумної історії. І хоч ми не чуємо скарг в’язня, але представляємо, що діється в нього в душі. Вірш М. Ю. Лєрмонтова “В’язень” також оповідає про ліричного героя, що нудиться в неволі. Однак відразу хочеться сказати, що в ньому немає того щемливого трагізму, що пронизує пушкінський добуток.
Вірш починається із заклику: Відчините мені темницю! Дайте мені сиянье дня, Чорнооку дівицю, Чорногривого коня! Далі в’язень ділиться своїми мріями про волю: Я красуню младую Колись солодко поцілую, На коня потім підхоплюся, У степ як вітер полечу!
– Герой не виглядає зломленим або подавленим. Навпроти, у його душі живі спогади про вільне життя, воно здатно подумки перенестися за похмурі стіни темниці, воскресити в пам’яті світлі й радісні картини. Однак герой усвідомлює, що в цей момент вільне життя для нього під забороною: Але вікно в’язниці високо, Двері важка із замком. Черноокая далеко, – У пишному теремі своєму. Добрий кінь у зеленому полі Без вузди, один, на волі Скакає, веселий і грайливий, Хвіст по вітрі розпустивши.
Герой усвідомлює, що його мрії незбутні. Заточеному в темницю в’язневі залишається тільки згадувати про світлі й радісні мінути вільного життя. Звичайно, він викликає в читачі співчуття, але разом з тим ми розуміємо, що швидше за все герой вірша несе заслужене покарання.
Можливо, він вчинив злочин. Чомусь здається, що він цілком міг виявитися розбійником, занадто багато видали в його словах. А, можливо, в’язень був військовою людиною й тепер нудиться в полоні.
Але й у цьому випадку подібний збіг обставин можна було припускати й очікувати. Фінал вірша трагичен. Герой розуміє, що для нього немає виходу з похмурих стін темниці: Самотній я, немає відради!
Стіни голі навкруги, Тускло світить промінь лампади Вмираючим вогнем. Тільки чутно, за стінами Звучно-мірними кроками Ходить у тиші нічний Безмовний вартовий. Я вважаю, що кожне із проаналізованих віршів є шедевром поетичної творчості. І Пушкіну, і Лєрмонтову вдалося геніально зобразити тугу волелюбної душі, укладеної в неволю.
І кожний вірш красиво, насичено різними художніми засобами. Пушкіна й Лєрмонтов – це два щирих генії. І кожний силоміць свого безмежного таланта зумів втілити одну й тугіше ідею, створивши два самобутніх добутки
(1 votes, average: 5,00 out of 5)