Аналіз вірша Виходжу один я на дорогу Лєрмонтова М. Ю

У багатьох віршах Лєрмонтова – “Стрімчак”, “На півночі дикому коштує самотньо”, “Вітрило”, “И нудно, і смутно, і комусь руку подати…” – звучать мотиви смутку й самітності. Але особливо відчуємо цей мотив у вірші “Виходжу один я на дорогу”. Перед від’їздом поета в Пятигорск В. Ф. Одоєвський подарував йому записну книжку з побажанням списати її всю.

Після смерті Лєрмонтова ця книжка була виявлена, серед інших віршів там було й “Виходжу один я на дорогу”. Тон поета із самого початку вражає своєю височиною,

навіть якоюсь урочистістю. Погляду нашому відкривається нічний пейзаж, простій – і одночасно величний. Виходжу один я на дорогу; Крізь туман кременистий шлях блищить; Ніч тиха. Пустеля внемлет богові, И зірка зі звездою говорить.

Ця піднесена інтонація поета натякає на глибинний зміст даного пейзажу. Дорога тут – це ще й життєвий шлях героя, той шлях, що визначений понад і на якому кожний з нас самотній. Кожному призначена своя доля, і лише сама людина може виконати те, що йому призначене И вже в першому чотиривірші виникає поки ще ледь помітний що насторожує, тривожний мотив невідомості, невизначеності: герой бачить

свій “шлях” “крізь туман”, життєва дорога його важка (“кременистий шлях”). Потім цей мотив у вірші наростає, починає звучати чіткіше й определеннее: у природі панують тиша й умиротворення, у душі ж ліричного героя – хаос, неясна, неясна туга. Йому “боляче” і “важко”, але в почуттях і думках його – усе та ж невизначеність, “туман”, герой не може зрозуміти причини свого стану: У небесах урочисто й чудно!

Спить земля в сиянье блакитному… Що ж мені так боляче й так важко? Чекаю ль чого? чи жалую про що? Він зв’язує свої почуття з жалями про минуле (” чиЖалую про що?

“) і тривожним передчуттям майбутнього (“Чекаю ль чого?”). Життя ліричного героя як би фокусирует цей живий зв’язок часів у вигляді його почуттів. Розум же героя розриває цей тимчасовий зв’язок: Уж не чекаю від життя нічого я, И не жаль мені минулого нітрохи; Я шукаю волі й спокою! Я б хотів забутися й заснути! Ліричний герой хоче піти від реальності в мир “волі й спокою”.

Він хотів би “забутися й заснути”. Тут представляється дуже важливим мотив забуття, що проходить через всю творчість Лєрмонтова. Як зауважує Д. П. Овсянико-Куликовский, подібно Печорину, що “нічого не забуває й вічно перебуває під гнітом свого минулого”, поет теж “все пам’ятає”, і вес пережите так болісно озивається в його душі, що він не бачить іншого заспокоєння, як тільки в смерті”. Однак у вірші “Виходжу один я на дорогу” цей мотив не зливається з мотивом смерті. Сон тут не викликає в нас асоціацій зі смертю, він не є “холодним сном могили”.

Навпроти, життя в ньому здається більше сильної, могутнім і радісної, чим у реальному бутті героя: Але не тим холодним сном могили… Я б бажав навіки так заснути, Щоб у грудях дрімали життя сили, Щоб, дихаючи, здіймали тихо груди; Щоб всю ніч, весь день, мій слух плекаючи, Про любов мені солодкий голос співав, Треба мною щоб, вічно зеленіючи, Темний дуб відмінювався й шумів. Цей образ вічно зеленіючого могутнього дуба тут особливо знаменний. Дуб – це символ міцності життя, її вічності й непорушності. Усе в цьому сні говорить про життя, а не про смерть: і “солодкий голос”, що співає про любов, і тихе диханье героя, і його чуйний слух.

Тут герой повний сил, енергії, вдохновенья, у душі його більше немає трагічного разладачувств. Б початку вірша він прагне “піти від життя”, у фіналі “життя доганяє його”, і він довіряється їй. Композиційно вірш, написаний п’ятистопним хореєм, ділиться на дві частини.

Перша частина – це пейзаж, друга частина – опис почуттів ліричного героя. Ці частини протипоставлені. Однак фінал вірша відповідає його початку – там знову виникає гармонічна, умиротворена картина природи, і різкість контрасту зм’якшується. Кінцівка, таким чином, тут замикає коло.

Краса й благодать, що панують у природі, у першій частині підкреслені епітетами й метафорою (“ніч тиха”, “спить земля в сиянье блакитному”), “високою” лексикою (“пустеля внемлет богові”). Одночасно інший епітет уже тут задає мотив щиросердечної дисгармонії героя – “кременистий шлях” нагадує про труднощі життєвого шляху. У другій частині почуття героя підкреслені епітетом (“холодним сном могили”), риторичними питаннями (“Що ж мені так боляче й так важко? Чекаю ль чого?

Чи жалую про що?”), інверсією (“Уж не чекаю від життя нічого я”), анафорою (“Я шукаю волі й спокою! Я б хотів забутися й заснути!”, “Щоб у грудях дрімали життя сили, Щоб, дихаючи, здіймали тихо груди”), окличними реченнями (“Я шукаю волі й спокою! “). Наспівності вірша сприяють алітерації (“Щоб всю ніч, весь день, мій слух плекаючи, Про любов мені солодкий голос співав”) і асонанси (“Але не тим холодним сном могили”).

Мелодійність, ритм вірша визначається і його цезурностью (наявністю пауз), які розділяють віршований рядок на дві половини (“Ніч тиха. // Пустеля внемлет богові”). Вірш був покладений на музику й став відомим романсом.

Таким чином, бажане забуття ліричний герой знаходить у світі природи. І це риса, характерна для багатьох добутків поета. Лєрмонтов “звертався до природи так само, як і до живого початку, ища в ній відповіді на тривожні питання свого духу або співчуття собі в мінути гострого відчуття й серцевої туги”.






Що я сьогодні ціную в житті.
Аналіз вірша Виходжу один я на дорогу Лєрмонтова М. Ю