Винниченко: до проблеми художньої інтерпретації злочину і покари
Винниченко проявляє себе неабияким майстром соціального типажу і в змалюванні погордливих революціо. черів-надлюдей, і користолюбивих українофілів, і лицемірних захисників пролетаріату. За всіма ними – елементарний політичний сатанізм. Знову наводжу слова православного публіциста про те, що “…в історії ніколи не звершувались ні демократичні, ні соціалістичні, ні націонал-соціалістичні революції. Завжди були тільки революції біснуватих. І кожна з них послідовно відкривала дорогу наступній” (4, 113).
Характерно, що завжди надійним
Так було у XІX столітті, на початку ХХ-го, у роки революційного передгроззя і братовбивчих класових потрясінь, і на межі останніх тисячоліть – 2-го і 3-го. Слушно зазначає про це православний мислитель:
“Після революційних смертовбивств
По-своєму трагічна і доля самого Володимира Винниченка – українського класика світового рівня і… вічно перебуваючого у пошуках земного облаштування утопіста (таким він виступає і в “Сонячній машині”, і у “Вічному імперативі”, і в “Лепрозорії”, і в останньому концептуальному романі “Слово за тобою, Сталіне”). Написана в еміграції драма “Пророк” – одна з небагатьох антиутопій у творчості В. Винниченка, причому з яскраво вираженими апокаліптичними мотивами.
На відміну від православного класика-мислителя Федора Достоєвського, який вказував шлях до Істини і спасіння через віру, письменник-революціонер Володимир Винниченко, попавши у чужорідне власним пра-кореням нехристиянське оточення, так і залишився у пошуках: то у вивільненні потаємних гріховних спонук, то нетрадиційних засобів самовдосконалення, то різних соціально-технологічних концепцій світовлаш-тування. Ілюзорною виявилась і віра у солідарність і єдність української еміграції.
Творчість Володимира Кириловича Винниченка – вагома сторінка в історії національної культури, будучи часто суперечливою й неоднозначною в проголошуваних ідеях і концепціях.
Часто мимоволі викриваючи носіїв власних ідеалів, “ідеї чесності з собою” (у вирішенні художніх колізій і реалізації концепщій вони розвінчуються і супроти авторським задумам), український соціал-демократ, власне націонал-комуніст В. Винниченко мав інші духовні орієнтири, ніж російський християнський мислитель Ф. Достоєвський. Однак багато в чому ці класики двох слов’янських літератур адекватні, зокрема у глибинному психологізмі художнього осмислення гріховних спонук людини (власне “підпільної” особистості), у майстерному творенні соціального типажу, в умінні у духовно-етичному стані суспільства побачити загрозу людській цивілізації.
Звідки виникали колись на культурно-національному грунті раскольнікови, верховинські, ставрогіни, смердякови, нігілісти та західники типу Івана Карама-зова? Яку небезпеку несли вони не тільки для православної цивілізації, а й для людства загалом? Такі болючі і застережливі питання ставив понад століття тому великий російський класик Ф. Достоєвський? Куди ж – до прогресу чи до прірви – несешся, Русь? Про це запитував великий українець Микола Гоголь більш ніж півтораста років тому.
“Камо грядеши?” – запитуємо у сучасних творців культури, зациклених лише на викритті колишніх режимів.
М. Г. Кудрявцев
(1 votes, average: 5,00 out of 5)