Достоєвський і Винниченко: до проблеми художньої інтерпретації злочину і покари

Культ створення “земного раю”, підкинутий лукавим, форсував і проблему вивільнення людських пристрастей (сиріч потаємних гріховних бажань) від усталених моральних законів, християнських приписів і норм, що пізніше продукувало експерименти над людською природою, подразнювало властивий індивіду егоцентризм: поступ до прогресу не міг не стимулюватися закладеним у людині злим началом, яке завуальовувалось різними соціальними утопіями (остання з них – на рубежі другого і третього тисячоліть – утверджує культ наживи як основної

мети людського існування).

Утопічні ілюзії трансформовувались у художні концепції. Не випадково давала про себе знати “література запитань”, що ставила проблеми гвалтовної зміни не тільки суспільно-економічних формацій, а й родинних відносин, реформи людської душі загалом: у 20 столітті ідеї малахіїв стаканчиків з п’єси М. Куліша у різних іпостасях і вимірах зомбуватимуть маси.

Не заглиблюючись у проблеми духовної деформації зіпсованого гріхом людства, автори утопічних концепцій вказували можливість вивільнення від усього “злого” і несправедливого (“Хто винен?” О. Герцена, “Що робити?” М. Чернишевського,

“Кому на Русі жити добре?” М. Некрасова) не тільки шляхом зміни суспільного ладу, а й витворенням нової свідомості, що зобов’язувала бути “чесним із собою”, а не перед Вищою Правдою – перед Богом. Читаючи сторінки про омріяний самозрече-ними рахметовими (чи нечаєвими) земний рай, про соціальну гармонію – ідилію, що поставала у хворобливій уяві Віри Павлівни (героїня роману М. Чернишевського “Що робити?”), можна було задуматись і про інше: а чи не знайдеться той, кому раптом захочеться спотворити ту “прекрасну картину”, кинувши в неї каменем? Адже за свободою від зла і неправди можна не помітити маніпулюючого свідомістю демона “справедливості”, мета якого – привести до свободи від Бога, до виборювання власної “правди” будь-якою ціною. Саме про вивільнення і спробу реалізації потаємних бажань і приховану соціальну небезпеку гласило інше, письменство – література про “злочин і покару”, її репрезентували насамперед романи ідей російського і світового класика Федора Достоєвського “Злочин і покарання”, “Брати Карамазови”, “Біси”.

Власне це роман про страшний переступ, спонукуваний людською егоцентричною підсвідомістю (вмістилищем гріховного начала) в’ ім’я справедливості – тієї справедливості, котру прагнули утвердити революціонери: ореол святості, Боголюдини витіснявся ідеєю “людинобогів”. Але це і твір про гріх, який стає пробудженням совісті, усвідомленням власної вічної загибелі, загибелі усіх, хто вчинив злочин в ім’я самоствердження і благополуччя, яке виявиться примареним.

Родіон Раскольніков, заражений небезпечними ідеями (так і згадується “привид комунізму”, що бродив по Європі) свого часу, в ім’я справедливості використовує принцип “раціонального зла” (ідея такого зла проходить і через “Фауста” Гете): він може поліпшити становище своє, матері, сестри через убивство старої, нікчемної і безсердечної лихварки, цієї “воші”, яка безсовісно обдирає ближнього. Гріховний імпульс спрацьовує. Переступ “в ім’я справедливості” здійснено. Однак герой, потрапивши в нове існування – існування вбивці, починає усвідомлювати, що його злочин стає страшною карою для нього самого, любов до близьких людей стає ненавистю до самого себе, вбивство лихварки – це переступ тої межі, за якою самовбивство: “Я не старушонку убил – я себя убил…” Власне і саме вбивство лихварки Раскольніков намагався виправдати логікою благородства, логікою підправлення несправедливого світу. “Єдине зло і сто добрих справ”. “Единствен-ное злодейство позволительно, если главная цель хороша!” – це є моральний імператив аморального циніка Свидригайлова. Цей принцип, пріоритетний і в філософії єзуїтів, ставав домінуючим і в логіці революціонерів усіх часів: “Мета виправдовує засоби!”

Доцільно навести слова сучасного православного публіциста Ю. Воробйовського про те, що “в історії ніколи не звершувались ні демократичні, ні соціалістичні, ні націонал-соціалістичні революції. Завжди були тільки революції біснуватих”.
“Якщо Бога немає – значить усе дозволено…” – це логіка біснуватих революційними ідеями персонажів Ф. Достоєвського.

Характерно, що слідчий Порфирій Петрович як чудовий психолог з християнським мисленням прекрасно розуміє небезпеку заражених зловісними, далекими від справжнього альтруїзму ідеями молодих людей-екстремів. Совість без Бога в душі жахлива і небезпечна, вона власне і не є совістю, оскільки невіруюча людина може заблукати і загинути.

Цю трагедію Родіона Раскольнікова добре розуміє здатна на велику жертовність віруюча грішниця Соня Мармеладова: “Что вы, что вы над ссбой сделали! Нет, негтебя несчастнее никого в целом свете!” “…вас Бог поразил, дьяволу предал”.
Характерно, що Родіон не згадує свою другу жертву – сестру лихварки Єлизавету, оскільки після першого пересіупу був уже духовно мертвий: потрапивши усіті диявола, він міг тепер вбивати кого завгодно.

Знову варто зіслатись на згадуваного вже Ю. Воробйовського, який, характеризуючи психологічні досліди над проявом моральної роздвоєності особис-трсті, зазначає: “Карл Юнг утверждал: когда сознание и подсознание обьединяются, получается цельная личность, которая вступает в диалог со своим личним богом. Так наука XX века повторила старую оккультную доктрину: “высшим существом является тот, кто спо-собен на контакт с кем-то нечеловеческим. С кем можно вести диалог. Кто назван дажє “личним” . Как персональний компью-тер”. Ведена дияволом (першим революціонером Всесвіту) людина терпить пекельні муки вже тут, на землі. Тому і втягнутий у неймовірні душевні страждання Раскольніков, не залишений Богом, що діє через людей, на поталу бісам. Слідчий Порфирій Петрович, спонукаючи до зізнання, не випадково згадує євангельський епізод воскресіння Лазаря. В момент готовності до покаяння і спокути власного гріха Родін просить Соню читати Євангеліє. Любов грішниці Соні Мармеладової, глибоко віруючої і здатної на самопожертву, поступово воскрешає заблукалу душу Раскольнікова. Власне, Соня теж грішниця (хоч чинить гріх й ім’я порятунку інших) і теж потребує допомоги, любові, щоб очистити душу. Тому любов Раскольнікова стає порятунком і для неї. Вони необхідні одне одному: “Их воскресила любовь, сердце одного заключало бєсконечние источники жизни для другого”.
Воскресіння і поверне їх до Бога через шлях страждань і спокути.
Не здатний до воскресіння своєрідний двійник і разом з тим антипод Раскольнікова цинік Аркадій Свид-ригайлов, який дотримується принципу “раціонального зла” – “мета виправдовує засоби”.

На відміну від бідного Родіона Раскольнікова, Сви-дригайлов є багатою людиною, яка живе земними насолодами. Проблеми соціальної невлаштованості його не обходять, як і не гризуть муки совісті. Та і не ду-меє він про спасіння душі: поки що тут у земному житті він чистий перед законом, а про смерть, якої боїться, говорити не бажає. Від безвір’я душі і Вічність для Сви-дригайлова є чимось незрозумілим, абстрактним.

Раскольніков, душа якого проходить пекельні муки тут, у земному житті, через страждання і спокуту здатен до воскресіння. Цинік Свидригайлов, погрузлий у насолодах і гріхах, попадає у той душевний стан, який приводить до самогубства – вічної погибелі.
Саме самогубство Свидригайлова, який міг приваблювати Раскольнікова своїм переступом заради земних благ, стає тим імпульсом, що штовхає останнього на шлях до зізнання у вбивстві.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Україна в огні твір про трагедію українського народу.
Достоєвський і Винниченко: до проблеми художньої інтерпретації злочину і покари