Відтворення настроїв людини через образи природи у ранній ліриці П. Тичини
Можна уявити, з якою надією і любов’ю слухав колись у Чернігові М. Коцюбинський юного Тичину, його ранні поезії. Великий майстер не помилився. Поетичні шедеври стали національним набутком, окрасою мистецької творчості українського народу. Перша збірка П. Тичини “Сонячні кларнети” написана ніби одним подихом, стільки в ній енергії, бадьорості, життєдайної снаги, захоплення світом, його гармонією. Особливо це характерно для пейзажних мініатюр, у яких звучить мотив зимилування людини природою з її різнобарв’ям звуків, кольорів, тонів,
Гаї шумлять – я слухаю. Хмарки біжать – милуюся.
Поєднання у цих рядках слухового та зорового образів підтверджує думку про єдність людини і природи. Автор чує чарівну музику гаїв, бачить красу рідного краю. Тривожним чеканням і сподіванням оновлення позначений вірш “Арфами, ирфами…”. Поет відчуває себе всесильним, це підкреслюється емоційно персоніфікацією весни, яка виступає в образі дівчини, закосиченої квітами, з перлами роси, співом жайворонка. Скрізь
Буде бій Вогневий! Сміх буде, плач буде… Перламутровий.
Хоча основний настрій вірша – життєствердний, оптимістичний. Лиха година минеться і знову земля вдягнеться “квітами-перлами”. Подібні настрої – оптимістичне сприйняття світу й очікування чогось нового, незнайомого – притаманні й поезії “Там тополі у полі…”:
Йду в простори я, чулий, тривожний Гасне день, облітає, мов мак…
П. Тичина обирає у поезії “Світає…” образ тополі, який був поширений у народнопоетичній творчості. Саме тополя символізує високість людського духу, його поривання до волі та щастя:
Так тихо, так любо, так ніжно у полі… …в туман загорнувшись, далекі тополі в душі вигравають мінорную гаму.
Природа для поета – не самоціль, а засіб пізнати внутрішній світ людини. Не можна не згадати ще одну поезію раннього П. Тичини – “Ой не крийся, природо…”. Ця лірична мініатюра присвячена осені. Але яку гаму людських хвилювань вона викликає! Як відомо, в народній поезії ця пора року уособлює зрілість і втрату сил буяння, розквіту, молодості; щедрість – і поступове згасання, відмирання усього живого, переходу в інший світ. П. Тичина використовує ці контрасти, коли протиставляє осінь і літо з його бурями, громами, купальськими ночами. А потім – безгоміння, сон, сум, осінній смуток, кривава позолота дерев, тумани, які породжують тугу. І раптово – знову зміна настрою:
Тільки зірка упала… …Засміялося серце у тузі! Плачуть знову сичі…
Усім відомо, коли падає зірка, треба загадати бажання, і воно обов’язково здійсниться. Чи ж не тому “засміялося серце у тузі”? Так, осінь – це смуток, але й ласкава, чарівна пора роздумів і надій. Отже, для П. Тичини неосяжний духовно-емоційний світ людини співзвучний світу природи. І в зображенні цієї гармонії поет дуже оригінальний, він шукає досконалих художніх засобів, музичних мелодійних інтонацій.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)