Образ природи у віршах П. Тичини

Чарівна, мальовнича природа України не може залишити байдужою жодну людину, здатну сприймати прекрасне, а тим більше поетів, душа яких відкрита для всього тонкого, красивого. Не один вірш присвятили вони рідним вербам, лукам, річкам, і слова ці наповнені щирою любов’ю до рідного краю.

Справжнім співцем природи був і Павло Тичина, творчість якого була гімном праматері природі, яка сповнює людину силами і надихає на прекрасне. Особливу увагу образам рідної природи приділяє він у своїй першій збірці “Сонячні кларнети”, яка стала новим

потужним словом в українській літературі. Поет говорив, здавалося б, про старі, вічні речі, але звучали ці слова по-новому. Для нього нерозривними були зв’язки між природою та музикою, адже поет ще з дитячих років захоплювався співами, добре знав і відчував музику. Для Тичини світ не просто існує, а рухається в якомусь ритмі; все навкруги, і природа в тому числі, має свою музику, суголосну з мелодіями всесвіту:

Щось мріє гай –

Над річкою.

Ген неба край –

Як золото.

Мов золото-поколото,

Горить-тремтить ріка,

Як музика.

Для Тичини, який не мислив свого життя без музики, такі порівняння

й асоціації були природними, адже й збірку він назвав “Сонячними кларнетами”, створивши образ не просто якогось фізичного тіла, тепло якого досягає Землі, а життєдайного, сповненого світлої енергії небесного світила, яке не просто існує, а живе, і його життя, гра його променів нагадує гру на кларнеті. І це не єдиний приклад, коли образ природи асоціюється з музикою, утвореною якимось музичним інструментом: “…тополі арфи гнуть…”, “арфами, арфами – золотими, голосними обізвалися гаї самодзвонними…”, “скрізь поточки, як дзвіночки”.

Природа, як і музика, суголосна з настроями ліричного героя, вона ніби живе в передчутті якихось змін, звершень, великих подій.

Саме тому, як я гадаю, з’являється образ весни, бо для природи це оновлення, час позбавлення всього старого, того, що заважає жити:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Ліричний герой милується весною, її приходу чекають усі: і лани, і пташки, і люди – вона молода і вродлива, сповнена сил та енергії, і саме вона принесе такі жадані зміни:

Ой одкрий

Колос вій!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий…

Іноді здається, що ліричний герой розчиняється в природі, живе з нею в одному ритмі, переймається її настроями, тому досить лагідно пригріти сонечку, заспівати жайворонку, і людина вже відчуває себе щасливою:

Гаї шумлять – я слухаю.

Хмарки біжать – милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй так весело.

Ранок і вечір, день і ніч, сонце, хмарки, вітер – все для поета має своє емоційне забарвлення, пов’язане з якимось образом, музичним ритмом: світанок – як зайчик, що грається з квітами, день – впевнений, залізний, наповнений багатьма справами, вечір – тихий, суголосний з музикою флейти, а ніч – стара бабуся.

Коли ліричний герой радісний, сповнений надій, разом з ним радіє і природа. Проте, коли він почав розуміти, що найкращі мрії так і залишаться мріями, коли в його душу закрадається тривога, природа також втрачає свій спокій.

Тичина звертається до образів природи навіть тоді, коли пише про любовні переживання. Закоханому здається, що все навкруги знає про його почуття, що природа допомагає йому насмілитися підійти до коханої:

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі,

Кохана спить.

Природа, як і музика, дійсно займає важливе місце у творчості Павла Тичини.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Образ природи у віршах П. Тичини