Тема рідної землі у поетичній творчості Стуса
Понад усе у своїй творчості Василь Стус ставив числу совість і слово правди. А доброту, любов до краси він черпав з чистого джерела народної пісні. У поетичному доробку митця однією з провідних є тема рідної землі, України.
У вірші 1952 року «Навкруг Землі мої кружляли мрії» він бачить рідний край планетарно затиснутим у півкулі географічних карт, його символом є мелодія пісні, що запала в душу з дитинства. Поет гордиться отчим краєм, проте його захоплення Вітчизною змінюється гостро викривальними, драматичними інтонаціями, коли йдеться про
Сто років як сконала Січ.
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.
У «Палімпсестах» (1972-1979) ця тональність посилюється. «Німує край», він – «царство німоти», – так влучно характеризує поет тогочасні реалії українського життя. З гіркотою, що йде від самого серця, він проголошує:
Нема мені вітчизни – ні-ні-ні…
Нема мені коханої землі,
десь під грудьми пече гірка калина,
сміється
у смертнім леті на чужім крилі.
Скільки болю в цих рядках! Поетові соромно за своїх сучасників, за ту задушливу атмосферу обману, фальші, зневажання людських свобод, у якій вони живуть. Він стверджує, що в нього немає вітчизни. І разом з тим спростовує цю думку: душа болить за рідний край, де навіть калина стала гіркою.
Відірваний від отчого порога, В. Стус у поезіях періоду заслання часто згадує рідну домівку, висловлюючи свої почуття відверто, щиро. Ці спогади дають поетові віру, надію і силу. «Вітчизно, Матере, Жоно! Недоля ця, коли б не ти, мене б косою підкосила…» Вони є стимулом до життя навіть у найпекучіші хвилини вагань, відчаю, внутрішньої боротьби.
Образ Вітчизни В. Стус будує на контрастах, які підкреслюють внутрішню боротьбу поета. В одному вірші Батьківщина «зрадлива, зраджена», в іншому – це то «рідний і нищівний», то «далекий» край, який ще «обрадіє із печалі». Від відчаю – до сподівання повернутись на Україну, від оголеного болю – до надії на кращу долю – як власну, так і Батьківщини.
Проте розуміння трагізму свого життя, передчуття нездійсненності мрій і прагнень народжує такі пронизливо щемливі рядки:
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.
Моя і – чужа…
До глибини душі вражає трагізм долі поета: бути найпалкішим сином своєї землі і закінчувати свій життєвий шлях на «чужинецькій» землі забутим, непотрібним своїй Вітчизні.
Але пророчими стали слова поета:
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)