Своєрідність оповідань Олександра Жолковского
У світлі концепції Юнга зрозуміліше стає зміст наступного висловлення Жолковского: “Дійсно, як міг читати й писати Борхеса, а виходить, і бути їм якийсь лже-профессор псевдо-3., коли й сом без п’яти хвилин нобелівський лауреат на питання, воно чи є знаменитим Борхесом, відповідав “Іноді”, і в кожному із трьох напівпереможених професором 3. оповідань знайшов привід підкреслити, що писавший їх Борхес – це не зовсім той Борхес, що у них фігурує?”
Відповідь Борхеса може бути витлумачений і як жарт, і як визнання в тім, що не завжди
Мені призначено залишитися Борхесом, а не мною (якщо я взагалі є), але я куди рідше довідаюся себе в його книгах, чим у багатьох інших або в самозабутніх переборах гітари”. Однак і цей текст написаний письменником, а не “просто людиною” Борхесом (хоча – від його особи), протиріччя залишається недозволеним
Жолковский далеко не так серйозний і академичен, як на перший погляд може здатися. Навпроти, чим далі, тим більше відверто він іронізує, хохмит, містифікує. Розкриваючи відносний характер істин-суджень Юнга про творчу особистість, Жолковский доводить логікові його думки до абсурду й, тому що будь-яка людина в кожний новий момент життя не той, якої був колись, і в очах кожного з навколишніх різний, “розмножує” Борхеса: Борхесов – не Борхесов стає стільки, скільки сприймаючих осіб; сам же Борхес як єдина (нехай роздвоєна) творча особистість як би зникає, перетворюється у фікцію, лише об’єкт інтерпретацій. А раз Борхес у певні моменти життя буває не Борхесом, те він – містифікує читачів Жолковский, перекладаючи умовно^-метафоричне в план реальний, – може виявитися в цей момент ким-небудь іншим: чому б не Набоковим, з яким в один рік народився? Нарешті, чому б не Пушкіним, раніше й іншими словами виразившим ту ж думку про неідентичність художника й людини, що й Борхес? І з метою підкреслити ця подібність, Жолковский, іронізуючи, досить вільно, з використанням типово радянських штампів переказує пушкінську цитату
Поки не вимагає поета До священної жертви Аполлон, У турботах суєтного світла Він легкодухо занурений; Мовчить його свята ліра Душу вкушає хладний сон, И меж дітей незначних миру, Бути може, всіх ничтожней він
У такий спосіб: “… у вільне від творчої роботи час письменник являє собою зовсім іншу особистість, ніж у момент натхненного служіння музам” (с. 5). Іронізує письменник і над собою, що взялись перевести на мову прози неперекладне – поезію, і над кліше радянського літературознавства, і над людьми, абсолютизирующими відносної наукової істини
Почату літературну гру Жолковский “переносить у життя”, описує свого роду експеримент професори 3. по перевірці юнгианской концепції практикою – шляхом спостереження над “одним з деяких доступних прямому спостереженню професора об’єктів його дослідження” – письменником-емігрантом С. Ряд загадок, що задають читачеві, , непрямим образом повідомлюваних відомостей про життя й творчість дозволяє зрозуміти, що мова йде про першого прозаїка російської літературної еміграції Сашку Соколові
Спілкування професора 3. і письменника С. описано в дусі травестии, причому пародіюються відносини “слідчого/”підслідного”, чому служить пародійне використання кліше юридичної літератури (“допитуваний С.”; “у своєму заперечуванні”; “попереджений професором 3., що кожне його показання може бути використане проти нього”). Очевидно, Жолковский і прибігає до тайнопису й жартівливого тону, щоб у необразливій формі оприлюднити результати “розслідування” професори 3.: “… допитуваний С., начисто заперечливе знайомство із численними, по думці професора 3., родинними письменникові С. добутками росіянці й світовій класиці й або, що прикидається у своєму заперечуванні отаким дурачком-второгодником, або вуж і впрямь нездатний без папірця зв’язати двох слів про літературу, і загадковий С.- автор трьох, напевно, самих красномовних за всю історію вітчизняної словесності романів, ніяк не могли бути тим самим особою, хіба що дуже й дуже іноді” (с. 6).
Характерно, що Жолковский дає кілька версій, що по-різному трактують розбіжність обликов С., але жодна з них не спростовує факт своєрідного роздвоєння його особистості. Дане явище одержує в Юнга наступне роз’яснення: “Дуже рідко зустрічається
“… Його частковий, а точніше зменшувальний (і загальний з великим попередником) тезко письменник С.”: великий попередник – Пушкін, його ім’я Олександр, як і ім’я Жолковского, зменшувальне від “Олександр” – Сашко – така розгадка імені
” ЩоМигнула була ідейка про зашифрований у назвах його трьох книг імені письменника якось не витанцьовувалася. Ну, добре, у першому слові назви першого роману напівпрочитувалася, щоправда, не без деякого зусилля, прізвище автора; у заголовок другого були винесені назви двох тварин, тобто, властиво, того самого, узяті в дикому й домашньому варіантах, що дозволяло простягнути аналогію до того хижого птаха, від якої утворена було знов-таки прізвище С. і яка за давніх часів приручалися для полювання й тим самим мала й домашню іпостась; нарешті, в імені заголовного героя третього роману втримувалася частина авторського імені (уже побічно порушеного в нашому оповіданні)” (с. 10): назва птаха, що приручалася для полювання, – сокіл, похідна від нього прізвище – Соколов; заголовка трьох романів, що згадують, Соколова – “Школа для дурнів”, “Між собакою й вовком”, “Палисандрия”; слово “школа” (від гречок. ?????) співзвучно зі словом “Соколов”; у слово “Палісандр” входить частина імені Соколова – Олександр
(1 votes, average: 5,00 out of 5)