Мої міркування про атмосферу в українській родині після прочитання оповідань С. Васильченка “Свекор” і “Талант”

Душа нашого українського народу наділена лагідністю, природним тактом, тонким розумом, поетичним світовідчуттям, здатністю жартувати. Саме маючи на увазі ці особливості національного характеру, і створив Степан Васильченко образи людей, яким властиве почуття гумору (“Свекор”), змалював життєві комічні ситуації (“Басурмен”). Оповідання “Свекор” знайомить нас з малим Васильком, який “завжди викликав усмішку в дорослих” через його сердите “старування”. У сім’ї вже звиклися з цією вадою малого сина і тому ставляться

до неї з іронією. Ми неначе потрапляємо у лагідно-мудру атмосферу родини, сповнену і піклування, і любові, і незлого кепкування над Васильковою “старечою” розсудливістю. Батьки розуміють, що осудом та гриманням тут не зарадиш, тому жартівливими хитрощами доводять “свекра” до розуміння та признання через сльози: “Я ма-а-лий ще!”

Не можна без сміху читати оповідання “Басурмен”. І хоч описано у ньому незначний епізод сварки малого Семена із заклопотаною матір’ю, але стільки лагідного гумору, родинного тепла і народної мудрості в кожному рядку! Ми розуміємо, що мати, хоч і лається на “басурмена”

(бо той не хоче молитися), але серцем намагається дати йому розуму. Вона залякує пеклом сина, цю “хрещену тварюку”, і тут же “лагідним, тихим голосом” застерігає свою дитину від пекельних мук і стає зрозумілим, що і материні сердиті слова, і лупцювання за цигарку, і виганяння з хати “до басурменів” – це все викликано хвилюванням за рідного сина, за його душу, його майбутнє. Тому щасливим сподіванням озиваються у нашому серці “могучі дрібні передзвони радісного нового паламаря”, яким стає у власній уяві бешкетник Семен.

В історії української літератури Степану Васильченку відведено одне з почесних місць. Виходець з народу, письменник кінця XІX – початку XX століття Васильченко вважав за свій громадянський обов’язок боротися художнім словом за глибоку любов до людини-трудівника.

Духовний світ і світогляд письменника формувався серед розкішної природи у великій убогій, але дружній і мирній родині бідного ремісника-шевця Василя Панасенка – батька письменника; в семінарії, коли Васильченко разом із іншими студентами таємно співав “Шалійте, шалійте, скажені кати…”; під час гіркого вчителювання у глухих селах Київщини і Полтавщини.

Степан Васильченко був працьовитим. Ще в юності він почав писати щоденник, у якому виливав свої жалі-смутки, гіркі роздуми і пекучі болі. Пізніше писав новели, п’єси, поезії в прозі, казки, нариси, вірші, поеми, літературно-критичні та публіцистичні статті, рецензії. Та найбільше його талант виявився у жанрі новели, який вимагав максимального заглиблення у психологію, духовний світ героя. Теми своїх творів він брав із життя, яке вирувало навколо письменника. Васильченко мав чутливе серце, яке відгукувалося на болі й страждання простих людей. Особливо його хвилювала доля талановитої молоді, яка не мала змоги розвивати свої здібності, вносити хоч краплинку радості у цей жорстокий світ.

Головна героїня новели “Талант” – сільська вчителька Тетяна наділена від природи голосом неабиякої краси. Вона співає в церковному хорі, бере активну участь у театральних виставах, які влаштовувала поміщиця. Дівчина живе піснями, марить театром, горда з того, що за допомогою голосу, гри може володіти людьми. “Дано мені малісіньку іскорку святую… Малісіньку-малісіньку… І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце…”. Проста дівчина-селянка, з білою косою, з подряпаними стернею руками, із темним від степового сонця обличчям виявляє величезну любов до мистецтва, не уявляє своє життя без сцени. їй було радісно від того, що має в собі велику силу викликати у людей душевний трепет, і страшно: а що, коли люди, підкоряючись тільки одному її чарівному голосу, підуть за нею?

Але мріям дівчини не судилося здійснитися. Поміщиця, довідавшись, що її небіж залицяється до сільської акторки, закрила театр і вигнала Тетяну. Міські професори-ліберали, які захоплювалися її талантом і обіцяли допомогу, відвернулись. А тут ще й піп почав знущатися і цькувати. Тетяна не бачить виходу, навколо неї утворилася неначе стіна. Бадьора, енергійна, занурена у творчість дівчина втрачає сенс життя і накладає на себе руки.

В образах героя новели Андрія і оповідача письменник втілив гарячу жагу простих людей до знань, до освіти. Обидва вони марять університетом, вірять у свій талант, у свої сили, мріють принести культуру у село, додому, хоч би і в кропив’яному мішку. Але за тих умов мрії молодих людей нездійсненні. “Куди його, та й куди його проти ночі?” – таким запитанням завершується новела. Образ ночі – це та сила, що душить талановитих українців, не дає їм вирватися із зачарованого кола бідності і несвободи.

Степан Васильченко – це літературний псевдонім Степана Васильовича Панасенка (1879-1932 рр.)- С. Васильченко – людина високої моральної краси, на долю якої випало багато випробувань. Навчаючись у Глухівському учительському інституті, пішов учителювати. Отак і прожив життя, працюючи вчителем і пишучи твори, бо мав особливий дар: бачити і помічати в житті людей основне і відтворювати його на папері. І як письменник, і як учитель з великою любов’ю і відповідальністю ставився до своїх обов’язків. Його кредо були слова: “Народ, на мою думку, більш достоїн того, щоб з нього брати теми для художніх творів…”. С. Васильченко завжди був шляхетною, інтелігентною людиною, відданою обов’язку. Пережив революцію і громадянську війну, писав твори про дітей, вчителів, про потяг народу до світлого життя та щастя. Неодноразово письменник підкреслював, що прагне писати твори “меншим розміром, більшим змістом”. Тому саме новела стала улюбленим жанром письменника.

С. Васильченка завжди хвилювала тема талановитої людини з народу. Головною проблемою повісті “Талант” є трагічна доля народних талантів, а саме талант Тетяни – співачки – і трагізм її долі в тогочасному суспільстві. Смерть героїні повісті – це звинувачення суспільства. У письменника болить душа, що талановита українська молодь зростала у неуцтві і темряві, не маючи доступу до освіти і культури.

Поезія оповідань письменника в їхній людяності, стислості, емоційності, душевності. Його твори сповнені віри в завтрашній день України, яку письменник дуже любив.






Оповідання на тему ми за тверезе життя.
Мої міркування про атмосферу в українській родині після прочитання оповідань С. Васильченка “Свекор” і “Талант”