Суперечливість образу Фауста

Гете писав філософську драму “Фауст” майже все життя: перші нариси з’явилися до 1773 року, а останні сцени закінчено влітку 1831 року, за півроку до смерті. За цей період у Європі відбулася Велика Французька революція, відшуміли наполеонівські війни, революція 1830 року. Змінювалися і погляди самого Гете. Місце і час дії драми умовні, тобто позбавлені точних історичних прикмет, а Фауст – образ, побудований на узагальнених рисах, властивих людям узагалі, у будь-яку епоху. На самому початку драми, у “Пролозі на небесах”, починається суперечка про людину, про зміст її існування. На думку Мефістофеля. людина – істота незначна, безпомічна, жалюгідна, всі її домагання на пізнання світу – суцільна зарозумілість:

Я вижу лишь одни мученья человека. Смешной божок земди, всегда, во всех веках Чудак такой же он, как был в начале века! Господь протиставляє Мефістофелю свою віру в людей: Пока еще во мраке он блуждает, Но истины лучом он будет озарен; Сажая деревцо, садовник уже знает. Какой цветок и плод получит уже он.

Він виділяє з усіх Фауста, вважаючи, що той зможе перебороти

свої омани, тому дає Мефістофелю можливість випробувати вченого. Таким чином, у “Пролозі” не тільки позначений основний конфлікт драми, але й намічена його оптимістична розв’язка. При цьому врахована не тільки подвійність натури кожної людини (особливо – Фауста, що йде попереду свого покоління). Враховано і те, що боротьба з дияволом буде нелегкою. Фауст буде осягати істину, переборюючи великі спокуси.

У першій сцені ми бачимо кабінет ученого, що розчарувався у своїй науці. Вона не наблизила його до пізнання істини. Фауст намагається знайти її за допомогою магії. Але – теж марне. Поява Мефістофеля поглиблює сумніви героя. Він з радістю хапається за можливість задовольнити спрагу знань. Фауст, як справжній учений, ставить експеримент над власною душею. І спроба любові, спроба почати життя спочатку – частина цього експерименту. Тут виявляється аморальність Фауста – він готовий ставити досліди і над душею іншої людини, безневинної і чистої дівчини. Крім того, спокусивши Маргариту за допомогою Мефістофеля, Фауст стає винуватцем загибелі її брата і смерті матері. Фауст кидає Маргариту в найважчий момент її життя, коли вона очікує дитину. І річ не тільки в тому, що він перекладає усю відповідальність за долю дитини на її плечі, але й у тому, що Маргарита, яка народила дитя без чоловіка, страждає від відсталості і нетерпимості оточення. Фауст приходить за нею в темницю, але вже не може врятувати молоду жінку. Маргарита сама хоче зазнати покарання. Каяття, нехай недовге, почуває і сам Фауст. Його експеримент провалився.

У другій частині драми Фауст одружується з Прекрасною Єленою, через яку колись спалахнула Троянська війна. Але й ця спроба не вдалася: подібно до Ікара, що злетів до сонця, гине їхній син, а Єлена стає неясною примарою та зникає.

Фауст намагається змінити навколишній світ. Під його керівництвом люди осушують частину моря, щоб звести нове місто. Але й тут реаліст Гете показує, як в ім’я загального блага зруйновано мирний затишок двох старих. Гете викриває оману дуже багатьох перетворювачів: бідному сліпому Фаустові здається, що люди закладають фундамент дамби, а насправді – лемури риють йому могилу. Але втомлений старий герой усе-таки знаходить щастя. Він знаходить його в боротьбі, у невпинності зусиль:

Лишь тот достоїш жизни и свободы, Кто каждый день идет за них на бой! Всю жизнь в борьбе суровой, непрерывной Дитя, и муж, и старец пусть ведет, Чтоб я увидел в блеске силы дивной Свободный край, свободный мой народ!

І тоді мить варто зупинити: шкода тільки – мета недосяжна. Мефістофель так і не виграв свою суперечку за душу Фауста. Тому що Бог відкрив йому вищу моральність – боротьбу за загальне благо, і це прозріння рівносильне спасінню душі.

Але одна із найголовніших проблем драми, як і раніше, є актуальною: проблема відповідальності вченого перед суспільством за свої експерименти. Століття, що минуло, повне жорстоких прикладів: Хіросіма, наша чорнобильська трагедія, витрати хімічної промисловості – пестициди. Учені зобов’язані пам’ятати про людей, про їхні лиха та радості і не змушувати страждати інших, як Фауст, котрий вирішив, що вченому і магу усе дозволено. Але його вічне дерзання, заперечення спокуси спокою і достатку, безперервна праця в ім’я майбутнього гідні наслідування і вдячної пам’яті.

Людині властиво любити. А кохання – це вінець любові. Просто кохання рядової людини проходить непомітно для оточення, а кохання неординарної особистості уособлює вічність і безсмертя. Тож природно, що кохання Йоганна Вольфганга Гете не пройшло непомітно, а вилилось у творчості.

А оскільки трагедія “Фауст” створювалась протягом тривалого часу, то її автор переживав у ці роки багато потрясінь, він знаходив і зрікався, любив і страждав. І невідомо, чи існувала б сама трагедія, якби її автор не пережив першого кохання до Кетхен Шенкопф і зречення його задля врятування особистої свободи, якби не було в його житті нового спалаху життєлюбства, що прокинулось у любові до дочки сільського пастора Фредеріка Бріон – і втечі від неї; якби не було в його житті одруження з юною Христіаною Вульпіус, яка стала матір’ю його сина.

Отже, історія з Маргаритою в трагедії “Фауст” – це сповідь юнацтва. Все своє життя Гете вважав, що “…вінцем природи є любов. Тільки через любов наближаються до неї”. На цьому підгрунті розгортаються шукання Фаустом найвищої миті, на цьому підгрунті визрівають його сумління щодо виходу з вічного замкненого кола:

Я рвуся від жаги, і в насолоді я жаги жадаю.

Маргарита стала для Фауста уособленням тієї щасливої миті, про яку він мріяв. Вона – символ молодості і краси, простоти і цнотливості, чутливості й ніжності. Проте вона не наділена інтуїцією самозбереження і тому приречена на загибель. І хоча образ Маргарити узагальнюючий, проте йому властива психологічна витонченість і жертовність.

Чи кохав Фауст Маргариту? Мабуть, ні. І хоча її загибель для нього є духовним спустошенням, хоча він готовий її рятувати, Маргарита в його житті була лише миттєвістю, пониклою блідою тінню. І рятувати її від самого себе Фауст не може.

Гете створив Маргариту виразною і трагічною, почуття її загострені, адже вона причетна і до отруєння матері, і до вбивства брата, і до страти своєї дитини. Тому вона божеволіє. Навіть небо змилостивилось над нею. Маргарита відчула, що Мефістофель є ворогом: Крізь маску побачила вона Мого ума приховану могутність.

Але це ж можна сказати і про Фауста, в холодному погляді якого Маргарита побачила приреченість кохання. Це кохання земне. Але Фауст спромігся на кохання містичне: поринаючи за межі простору і часу, вихоплює з-поміж античних героїв образи Паріса і прекрасної Гелени. Гелена виявилась для Фаурта недосяжною, як сама краса.

Його страждання за Геленою інші – він прагне недосяжного. І хоча про Гелену він говорить: “Хто взнав її – без неї жить не може!” – проте навряд чи ці почуття можна назвати коханням. І навіть поява Евфоріана – сина Фауста і Гелени – стає феєричним видінням, схожим на сон. А справжнє кохання, яке уособлювала Маргарита, здатне на прощення. І в уже іншому світі вона лине назустріч Фаустові так, як колись, – знов щаслива.






Рятівна сила в романі майстер і маргарита.
Суперечливість образу Фауста