Парадоксальність образу Мефістофеля (за трагедісю Гете “Фауст”)

Я – тої сили часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш того.

Й. В. Гете

Я раніше вважала, що диявол – нечиста сила – уособлює в собі лише нега тивне. Проте, прочитавши філософську трагедією Гете “Фауст”, з подивом для себе відкрила зовсім іншого диявола – Мефістофеля.

Ім’я Мефістофеля складається з двох давньоєврейських слів: “Мефіз” – руй­нівник і “Тофель” – обманщик. Це одне з численних імен диявола.

Завдання Мефістофеля – спокусити Фауста, зіштовхнути його з морально бездоганної позиції

і тим самим довести, що люди – Божі створіння – нікчемні. Він постає перед нами як утілення крайнього скепсису, недовіри до “божествен­ної”, піднесеної природи людини. Недарма Мефістофель почуває себе в рідній стихії у погрібці Авербаха. П’яне гульбище, ниці пристрасті, розгул хтивості, що панує там, – усе’це якнайкраще відповідає уявленню диявола про людину.

На думку Мефістофеля, нескладно втягнути людину у вир сумнівних насолод та розваг. Але для Фауста таке “солодке життя”, свого роду ідеал обивательського добробуту, не має ніякої цінності.

Мефістофель переконаний у нерозбірливості

чоловіка в коханні: “Тепер з тим хмелем у голівці Гелену вбачиш в кожній дівці”. Це він звертає увагу Фауста на юну Маргариту – пересічну дівчину із звичайними життєвими запитами.

Мефістофель невисокої думки і про жіночу цнотливість. Сам він легко споку­тує Марту – дружину солдата. Водночас він прагне дати Фаусту наочне свідчен­ня, як саме треба поводитися з жінками. Проте настирна опіка Мефістофеля тяж­ка для Фауста, а цинічна іронія диявола викликає внутрішній протест.

Мефістофель щосили намагається розбестити Фауста. Проте любовна колізія Фауста і Маргарити йде своїм шляхом, і князь пітьми залишається часто лише па­сивним спостерігачем.

Та що глибше я занурювалася в текст трагедії, то більше відчувала неоднознач­ність образу Мефістофеля. Сам Гете пояснював цей образ як “дух заперечення”. Мефістофель не лише знищує (“заперечує”) щось недосконате в житті, а й тим са­мим звільняє шлях для досконалішого. Так, Мефістофель, намагаючись висміяти і знеславити дії та вчинки Фауста, цим самим спонукає його до більшого духов­ного самовдосконалення та активного життя. Мефістофель – уособлення такого заперечення, яке не зупиняє, а посуває життя, спонукає розвиток. У “Пролозі на небі” Господь говорить:

Людина не всякчас діяльності радіє, Понад усе кохає спокій; Потрібен їй супутник ворушкий. Щоб бісом грав і збуджував до дії.

Протиставляючи добру зло, дух заперечення спонукає творити добро. І буде так, доки люди живуть на білому світі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Парадоксальність образу Мефістофеля (за трагедісю Гете “Фауст”)