Скорботна нота «Сонячних кларнетів» Тичини

Ідеал Тичини – гармонія природи і людини, інтелекту й духовності, почуття обов’язку, національного і загальнолюдського, землі і космосу. Про це свідчать ранні поезії і найкраща книжка поета – «Сонячні кларнети». Вона сповнена передчуття сподіваного щастя, яке так і не справдилося.

Надію поета на українську революцію, що мала принести волю, установити справедливість, зробити світ кращим, гармонійним, було потоплено в крові і горі. Так народилася скорботна нога «Сонячних кларнетів».

Поет приймав революцію, що несла надії Україні,

але його вразлива душа не переносила її жахів. Біль, відчай звучать у віршах «По хліб ішла дитина». «Одчиняйте двері», «Кукіль», «Чистила мати картоплю»:

Одчинились двері –

Горобина ніч!

Одчинились двері –

Всі шляхи в крові!

У циклі «Скорбна мати», як точно зазначив Василь Стус у статті про поета, «миттєвий спалах радості, спалах революційного піднесення в Україні змінюється довгим розпачем од її жорстокого задушення». У кожній українській хаті ліричний герой бачить розіп’яту тінь Христа.

У серцях запанувала зневіра, там – моральна пустка, злочин – звичайна річ, втрачається відчуття

цінності людського життя. Неможливо уявити, щоб суспільство, побудоване на пролитій крові, горі, розбраті, було щасливим. «Не буть ніколи раю у цім кривавім краю», – стверджує поет. Проте виражено тут і віру в майбутнє рідної землі в риторичному запитанні:

І цій країні вмерти? –

Де він родився вдруге, –

Яку любив до смерті?

Безперечно, не вмерти країні, де живе дух самого Христа – у народних традиціях, у Слові, в пісні, в молитві, де люди такі добрі і працьовиті! Не вмерти країні, яка так довго боролася за волю і плекала надію на щастя. Все це вчувається в трагічному голосі Божої Матері, що мучиться, як кожна смертна мати на цій сплюндрованій землі.

Трагічним оптимізмом пройнята й поезія, присвячена пам’яті юнаків, які загинули під Кругами в 1918 році. Тичина тяжко сумував за цим знищеним поколінням молодої української інтелігенції, в якому вбачав надію нації, і назавжди увічнив образ юних патріотів у вірші «Пам’яті тридцяти».

У ці роки настрої в Тичини різко змінюються – від піднесених до песимістичних, але слово його, як і раніше, майстерне, талановите. Поет шукає виходу, прагне осмислити складну реальність. Так, у вірші «До кого говорить» постає страшна картина суспільства, де панує «однокласова ворожнеча», «цвіль партійноборчих породіль», «братні зуби, дружній зиск». Поет спромігся на страшну правду. Фраза «Брати – однокласові кати» сказана в той час, коли поняття класової боротьби ставало гаслом.

Так прорвався в Тичини крик болю від усвідомлення чергової Трагедії українських визвольних змагань, що були жорстоко придушені Росією.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Скорботна нота «Сонячних кларнетів» Тичини