«Скорбна мати» – реквієм над тисячами невинних жертв революції
Вже понад вісім десятиріч звучить у світовій літературі могутній, титанний голос Павла Тичини. Його рання лірика полонила читачів душевно-ліричними картинами природи, незвичайними барвами, музичністю.
Душа поета то мчить на вітрилах віри в добро, то впадає у відчай. Та більше оптимізму в ранніх віршах. Його ідеал – не окрема людина, а гармонія людини з природою, інтелекту й духовності, закону й благодаті, почуття й обов’язку.
Коли настала революція 1917 року, він став її співцем. У дні жовтневого повстання в Петрограді, в роки громадянської
За словами Станіслава Тельнюка, дослідника творчості поета, дебют Павла Тичини нагадував спалах сонця. Критик мав на увазі першу збірку поезій «Сонячні кларнети», одне з наймузикальніших творінь світу.
Поряд з пейзажними малюнками-акварелями, які стали перлинами української літератури, у збірці «Сонячні кларнети» видрукувано тетраптих (чотири вірші,
Кожен вірш твору починається словами «Проходила по полю…». Проходила Мати Марія не з ясною посмішкою, не з обнадійливим поглядом, а із скорботно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розпинали сина.
Пильне око Матері помічало все навколо себе: вигорілі степи, трупи загиблих. На Україні лютувала смерть. Тривожна ситуація сповнювала серце Павла Тичини терпким болем, і поет дійшов висновку:
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю. Історія революції в Україні сповнена трагічних перипетій. Тривогу поета ми сприймаємо як неминучу реальність, хоча нам сьогодні не так просто розібратися в складному перебігу революції і громадянської війни, адже історію України протягом багатьох десятиліть замовчувано і спотворювано.
Не дивно, що і геніальний твір П. Тичини «Скорбна мати» протягом кількох десятиліть не друкувався. А поет любив його, високо цінував, бо то була поетична оповідь про Матір-Україну в тяжкі роки. Водночас це і рідна поетова мати Марія Василівна, якій і присвячено тетраптих. У вірші переплітається біблійне і реальне. З цього поєднання поет намагається видобути світло вбитої любові, гуманності, співчуття до людських страждань.
Тичина змалював український часопростір у стані абсолютного колапсу, коли навіть природна зміна дня і ночі зупиняється. Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої Матері, розп’ята тінь її сина, її плач.
Немає спасителя в Україні. Знищена духовність. На цей жорстокий, знавіснілий край чекає лихо.
Пророчі слова Божої Матері відгукнулись подіями 1933, 1937, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильською аварією 1986.
Воістину даром прозріння володів Тичина. Серце Божої Матері обливається кров’ю: вона відчула, що людство знехтувало жертвою її сина.
Незабутнє враження справляють на читача ті картини, які засвідчують братовбивчу війну: «в могилах поле мріє», «буяє дике жито».
Образ-символ жита переосмислений автором: у народній творчості – це символ життя, у Павла Тичини – алегорія руїни, краху. Тому-то єство матері сповнене болем, сумом, скорботою, надії воскресіння не є запорукою земного раю в ріднім краї. Скорботою і гіркотою напоєні слова: Не буть ніколи раю У цім кривавім краю.
Цей твір з його вишукано простим і водночас іконописно чітким малюнком монументальними образами і великою людинолюбною силою – зразок поезії, яка символізуватиме криваве XX століття на всі часи людської цивілізації.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)