Відображення трагедії особистості, родини і народу в поемі А. Ахматової “Реквієм”

У кожного поета – своя трагедія. Саме вона і цікава сучасникам. Трагедія Анни Ахматової в тому, що ціле покоління не знало свого поета. Для багатьох Ахматова залишалася автором любовних віршів, чарівних, глибоких, але далеких від тривог і жахів сучасного життя. Далеко не всі знали про те, яка величезна праця йде в душі поета, які гнівні і гіркі рядки зберігаються, ховаються в її пам’яті. Покоління Ахматової було надламане Жовтневою революцією, вибите з колії, позбавлене опори – насамперед духовної, моральної. Генріх Гейне говорив, що всі

тріщини світу проходять через серце поета. Трагедію своїх сучасників Ахматова відчула і передрекла ще в 20-і роки:

Все расхищено, предано, продано,
Черной смерти мелькало крыло,
Все голодной тоскою изглодано,
Отчего же нам стало светло?

Останній рядок ще зберігає якусь надію на зміни в житті – надію, яка, на жаль, так і не виправдалася. Ахматова завжди відчувала себе частиною покоління, епохи, тому за правом могла сказати:

Я – голос ваш, жар вашего дыханья,
Я – отраженье вашего лица…

Саме страдницький голос багатьох тисяч людей Пролунав у “Реквіємі”, написаному в 1930-і роки. У той час сина

Ахматової, Лева Миколайовича Гумільова, молодого талановитого вченого, кілька разів заарештовували. І разом з іншими жінками поет Анна Ахматова стояла в довгих тюремних чергах, з жахом і надією вдивляючись у віконце, де байдужий наглядач нудним казенним голосом повідомляв їй убогі відомості про сина.
На перший погляд здається, що “Реквієм” складається з розрізнених віршів. Л. К. Чуковська, що втратила в цей час чоловіка, згадувала, як Ахматова мовчки писала на клаптиках паперу рядки віршів, давала прочитати, а потім так само мовчки спалювала аркуш. Вона, як і всі, боялася стеження, доносів. її вимушена німота була породжена не тільки невизнанням, але й страхом, що ріднив Ахматову, інтелігентну жінку, поета, з будь-якою малограмотною розкуркуленою селянкою. І лише кілька втаємничених довгі десятиліття зберігали в пам’яті її “Реквієм”, її біль і гнів.

Уся поема пронизана болісною логікою чекання – арешту, вироку, чекання сина з в’язниці. Що робить звичайна людина, коли життя нестерпне, але і вмерти неможливо? Намагається забутися – у молитві, у праці, у дрібних побутових турботах. Що робить поет? Намагається перелити своє страждання у вірші. І не тільки своє. Ахматова пише в передмові про жінку, що випадково впізнала її в тюремній черзі. Вона запитала: “А це Ви можете описати?” І Ахматова відповіла: “Можу”.

Подібно до моцартівського “Реквієма”, написаного на замовлення, Ахматова теж одержала замовлення – описати всіх тих, хто вже загинув у в’язницях і таборах, і тих, хто ще має загинути. Тому, ; горюючи про долю своєї дитини, вона згадує про Богородицю і її сина, розп’ятого за всіх людей. Адже сюжет поеми – це, по суті, шлях Матері разом із Сином (Ахматовій хотілося б – замість сина!) його хресним шляхом. Ахматова пише про безмірність материнського страждання:

Магдалина билась и рыдала.
Ученик любимый каменел,
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел.
Поет ніби піднімається над окремою долею і пише про долі усієї країни, усього світу, й у той же час Ахматова конкретно описує свій час і своє місто: Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад.

И ненужным привеском болтался
Возле тюрем своих Ленинград…
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

Жінка, що страждає, хоче, напевно, забути про свій біль. Але великий поет, мимовільний літописець епохи, розуміє, що забути – не можна. Забути – значить зрадити. Тому що сотні тисяч безневинно убитих будуть жити лише в пам’яті дружин і матерів. Тема забуття і пам’яті перегукується в “Епілозі” поеми з темою пам’ятника самому поету (про це колись писали Державін і Пушкін). Даючи згоду на пам’ятник у “цій країні”, Ахматова просить не ставити його ні біля моря, де пройшло її дитинство, ні в Царському Селі, місті муз і поезії. Ні, пам’ятник має стояти біля тюремної стіни.

Це має бути пам’ятник не тільки Поету, але і Матері, що оплакує своїх і чужих дітей:
И пусть с неподвижных и бронзовых век,
Как слезы, струится подтаявший снег,
И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо идут по Неве корабли.

Тут голуб – як символ посмертного буття, заспокоєння. І велична картина Неви нагадує про найгарніше в світі місто, побудоване на людських кістках. І це місто вічне, як вічні сльози матерів, що втрачають своїх дітей. А значить, завжди буде звучати за ними реквієм – “Реквієм” Анни Ахматової, – як протест усіх матерів проти світової несправедливості.

Ахматова належала до покоління поетів, чиї імена асоціюються із “срібною добою” російської поезії. Вона належала до акмеїстів, які намагалися відкрити цінність звичайного предметного світу, цінність слова. І вона, як її товариші по “цеху поетів”, прийшла до літератури з власними переконаннями і талантом любити життя земне, а не містичне. її творчість відображала етап розквіту поезії хорошої й різної. І разом зі своїм поколінням вона поринала у нові теми реальності – місто, кохання, війна.

Анни Ахматової замовчувалося вже у пореволюційні роки. 1921 року заарештовано її чоловіка Миколу Гумільова, а незабаром і розстріляно. Хвиля сталінських репресій у ЗО-ті роки не обминула і Ахматову, оскільки її сина було заарештовано двічі до війни. Але ще 1922 року Ахматова позначила свою позицію, а також цілого покоління тих, хто опинився у вигнанні, залишившись у країні:

А здесь, в глухом чаду пожара
Остаток юности губя,
Мы ни единого удара
Не отклонили от себя.

У вірші “Не с теми я, кто бросил землю…” висловлено протест проти висилки інтелігенції і разом із тим позначено позицію тих, хто опинився у внутрішній еміграції, – вони приймають свій жереб:
И знаем, что в оценке поздней
Оправдан будет каждый час.

Велику Вітчизняну війну Ахматова, як і більша частина інтелігенції, вважала за спокуту історичного гріха революції та забуття Бога. Саме це обернулося страшною бідою, але вона – частина народу і разом із ним переживає тягар війни. її вірші цього періоду мають патріотичний характер, але це природно, бо Ахматова завжди любила свою Батьківщину. Тому й розділила долю свого покоління. Про це свідчать вірші воєнних років: “Мужество”, “Клятва”, “Русский язык” та інші.

Під час війни хвору Ахматову вдалося евакуювати з блокадного Ленінграда, куди вона повернулася 1944 року, коли місто звільнили. А 1946 року було видане “Постановление ЦК ВКП(б) о журналах “Звезда” и “Ленинград””, де поезія Ахматової оголошувалася чужою народові. Збірка віршів поетеси, уже надрукований 1946 року, було знищено. Ахматову та Зощенка виключили зі Спілки письменників, залишивши їх напризволяще перед загрозою голоду без засобів до існування. Сина Ахматової знову було заарештовано. 1957 року, після його повернення, вона вперше компонує поему “Реквієм”, написавши їй прозову передмову. А 1962 року поема вперше була записана, хоч існувала у вигляді окремих віршів у пам’яті кількох друзів Ахматової. Поема відобразила долю покоління, якому випала гірка чаша арештів і гонінь. Ця поема була актом громадянської мужності, бо розповідала правду про трагічні сторінки історії країни, про долю свого покоління інтелігенції.

Над цим твором Ахматова працювала чверть століття, ця поема стала її своєрідним ліричним щоденником, де звучить і табірна тема у зв’язку з арештом Льва Миколайовича Гумільова 1949 року. Ця поема містить відлуння подій і пам’ять про людей, які були близькі їй протягом життя. Це своєрідна енциклопедія життя інтелігенції покоління Анни Ахматової і разом із тим своєрідний монумент їм.






Як обрати свій шлях у житті твір.
Відображення трагедії особистості, родини і народу в поемі А. Ахматової “Реквієм”