Основні теми і ідеї лірики А. А. Фєта

В особистості Афанасія Фєта дивним образом зійшлися дві абсолютно різних людини: огрубілий, сильно тертий, битий життям практик і натхненний, нестомний буквально до останнього подиху (а вмер він у віці 72 років) співак краси й кохання. Син дрібного німецького чиновника, Фєт був за хабар записаний сином орловського поміщика Шеншина, що відвіз матір поета від його батька. Але обман розкрився, і Фєт протягом багатьох років випробовував на собі, що значить бути незаконнонародженим. Головне, що він втратив при цьому статус дворянського сина.

Він

намагався “вислужити” дворянство, але 13 років армійської й гвардійської лямки нічого не дали. Тоді він одружився з розрахунку на старій і багатій жінці, став жорстоким і скупим сільським хазяїном-визискувачем. Революціонерам і навіть лібералам Фєт ніколи не співчував і, щоб досягти бажаного дворянства, довго й голосно демонстрував свої почуття. І тільки коли Фєту було вже 53 роки, Олександр ІІ наклав сприятливу резолюцію на його прохання. Доходило до смішного: якщо тридцятирічний Пушкін вважав образою дарування йому царем камер-юнкерського звання (це придворний чин, який давався звичайно молодим людям до
20 років), те цей російський лірик спеціально виклопотав собі камер-юнкерство вже в 70 років. І при цьому Фєт писав божественні вірші. Дві людини жили в одній оболонці. Але яка сила почуття, міць поезії, яке жагуче, юнацьке відношення до краси, до кохання! Поезія Фєта недовго мала успіх у сучасників в 40-і роки, а в 70-80-х роках це був успіх досить камерний, аж ніяк не масовий. Але масам Фєт був знайом, хоча вони не завжди знали, що популярні романси, які вони розспівують (у тому числі й циганські), – на слова Фєта. “Довго буду я в мовчанні ночі таємницею…”, “Яке щастя! І ніч, і ми одні…”, “Сіяла ніч. Місяцем був повний сад…”, “У димці-невидимці” і, звичайно, “Я тобі нічого не скажу…” і “На зорі ти її не буди…” – от лише деякі вірші Фєта, покладені на музику різними композиторами. Лірика Фєта тематично вкрай бідна: краса природи й жіноча кохання – от і вся тематика. Але якої величезної моці досягає Фєт у цих вузьких межах. От вірш 1883 року:

Тільки у світі і є, що тінистий Дрімаючих кленів намет. Тільки у світі і є, що променистий Дитячий замислений погляд… Тільки у світі і є цей чистий Уліво, що біжить проділ.

Філософською його лірику назвати важко. Світ поета дуже вузький, але який же він прекрасний, повний добірності. Бруд життя, проза й зло життя не проникали в його поезію ніколи. Чи прав він у цьому? Видимо, так, якщо бачити в поезії “чисте мистецтво”. Краса й повинна бути головною у неї. Геніальна лірика природи Фєта: “Я прийшов до тебе із привітом…”, “Шепіт. Боязке дихання…”, “Який смуток! Кінець алеї…”, “Цей ранок, радість ця…”, “Чекаю я, тривогою обійнятий…” і безліч інших ліричних мініатюр. Вони різноманітні, несхожі, кожна виявляє собою неповторний шедевр. Але є загальне: в усіх них Фєт затверджує єдність, тотожність життя природи й життя людської душі. І поневолі замислюєшся: де джерело, звідки ця краса? Чи твір це Батька небесного? Або джерело всього цього – сам поет, його вміння бачити, його світла, відкрита красі душа, яка щомиті готова славити навколишню красу? У своїй ліриці природи Фєт виступає як антинігіліст: якщо для тургеневського Базарова “природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник”, те для Фєта природа – єдино храм, храм насамперед кохання, і а по-друге – храм для натхнення, розчулення й молитви краси. Якщо для Пушкіна кохання було проявом вищої повноти життя, то для Фєта кохання це єдиний зміст людського буття, єдина віра. У нього і сама природа любить – не разом з людиною, а замість неї (“У димці-невидимці”). У той же час Фєт вважає людську душу часткою небесного вогню, божою іскрою (“Не тим, Господь, могутній, незбагненний…”), яка послана людині для одкровень, дерзань, натхнення (“Ластівки”, “Вчися в них – у дуба, у берези…”). Дивні пізні вірші Фєта, 80- 90-х років. Старий у житті, в поезії він перетворюється в гарячого юнака, у якого усі думки про одне – про кохання, про буйство життя, про трепіт молодості (“Ні, я не змінив…”, “Люби мене! Як тільки твій покірний…”, “Ще люблю, ще нуджуся…”). Візьмемо вірш “Я тобі нічого не скажу…”, у якому висловлена думка про те, що мовою слів не можна передати життя душі, тонкості почуття. Тому любовне побачення, як завжди, в оточенні розкішної природи, відкривається мовчанням: “Я тобі нічого не скажу…”. Другий рядок уточнює: “Я тебе не стривожу нітрохи”.

Так, як свідчать інші вірші, його кохання може й стривожити, схвилювати незайману душу його обраниці. Є й інше пояснення, воно в останньому рядку другої строфи: його “серце цвіте”, подібно нічним квітам, про які повідомляється на початку строфи. “Я тремчу” – від чи нічного холодку або від якихось внутрішніх щиросердечних причин. І тому кінець вірша дзеркально повторює початок: “Я тебе не стривожу нітрохи, я тобі нічого не скажу”. Вірш залучає тонкістю й добірністю виражених в ньому почуттів і природністю, неголосною простотою їх словесного вираження.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Основні теми і ідеї лірики А. А. Фєта