Образ Софії Київської – символ духовного надбання українського народу
Київ… Читаємо рядки роману П. Загребельного «Диво»? «Є міста, у яких минуле – більше, значиміше, ніж нинішність». Йдеш вулицями столиці, – і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. Виходиш на майдан Богдана Хмельницького – і народ зачаровує білокам’яне диво Софії Київської. Може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець?
Подумки ніби перегортаєш сторінки роману: «1965 рік. Провесінь. Надмор’я». «Рік 992 Великий сонцестій», «1941 рік. Осінь. Київ», «Рік 1004. Весна. Київ» – і подорожуєш із
Образ архітектурної пам’ятки порушує питання духовного родоводу мистецтва, одвічне й невмируще творче начало, що народжується в глибинних шарах історії, живе в них, передається від покоління до покоління невмирущого естафетою народного генія.
Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть
Над багатьма складними питаннями б’ється в романі зодчий Сивоок, якому випало здійснити згодом великий творчий подвиг – вимріяти і подарувати людям диво дивнеє землі Руської – Софію Київську. Сивоок уже побудував у багатьох чужих землях, прочитав силу-силенну старовинних фоліантів і замислюється над тим, що ми сьогодні називаємо філософією мистецтва. У нього виникає підозра: а може, є на світі дві історії?
Одна – та, що забувається, відходить в минуле, бо приречена вмерти через її невигідність для можних світу, і тільки скупи поодинокі натяки про неї зустрічаються в книгах. Сивоок іноді іронізує із соціальних стереотипів історії: «Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, хтось приходив і просвіщав їх… Чи то не велика брехні історії?»
Подолавши таки лабіринти сумнівів, Сивоок прозріває, вивищується в людину, соціально набагато зрілишу від інших. Він нарешті збагнув причинно-наслідкову природу речей, їхню обов’язкову взаємопов’язаність. Приходить до нього й своє розуміння суті мистецтва, наріжним каменем якого повинна бути правда. На кожну барву життя, думає Сивоок, повинна бути своя – неодмінно точна – барва мистецтва.
У нього навіть склався своєрідний «табель про ранги» кольорів. Він твердо перекопаний, що «кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди бувають…» – різні. Йому вдалося осягти символічне значення кольорів: «червона барва означає кохання й милосердя, небесна – вірність, біла – невинність, чорна – жалобу, смуток, а жовта – ненависть, зраду, золота – святість, досконалість, мудрість, повагу». І це – не просто «технологія» мистецтва Сивоока, така собі примхливо вигадана химерія кольорів, це – колористичне віддзеркалення сил і пристрастей того світу, в якому судилося жити й боротися Сивооку. За свою духовну незайманість.
«Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для бога – він сприймався як надійний притулок людського духу… А виріс він із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним криком, її співом, мелодією, барвою. «Диво!» – пише П. Загребельний. І справді, диво з див – Софійський собор – виквіт душі народної.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)