Короткий зміст роману Заручені Мандзони А
Дон Аббондио, священик маленької деревеньки, розташованої в тій частині озера Комо, де воно загортає до півдня між двох гірських кряжів і все порізано виступами й затоками, на заході дня 7 листопада 1628 р. вертається додому після приємної прогулянки. Він уже готовий повернути на стежку, що веде до села, як його шлях перепиняють дві лиховісні фігури. Їхнє одіяння, зовнішність і звички – в обох голова зав’язаний зеленою сіткою з великою кистю, довгі вуси закручені, до шкіряного ременя прикріплена пара пістолетів, величезний кинджал і палаш
Нещасний священик – добра людина й нікому не бажає зла,
Весілля відкладається на тиждень. Балакуча служниця дона Аббондио Перпетуя, що священик напередодні довірив страшну таємницю, поселяє в серце Ренцо сумніву. Він із пристрастю допитує дона Аббондио, говорить зі своєю нареченою й розуміє нарешті, у чому заковика: нахабний дон Родриго випробовує ніжні почуття до гарненького Лючии. Порадившись, Ренцо й мати нареченої Аньезе вирішують, що наречений повинен прихопити із собою чотирьох каплунів, відправитися у велике село Лекко й знайти там довгого, худого, плішивого адвоката із червоним носом і малиновою родимкою на щоці, якого всі кличуть Крючкотвором, – він знає всі закони й допоможе знайти вихід зі скрутного стану. Адвокат охоче погоджується, але як тільки він чує згадування про страшного дона Родриго, поспішає відскіпатися від невдачливого клієнта й навіть повертає зв’язаний поногам живий “гонорар”.
Лючии спадає на думку думка звернутися по допомогу до ченця сусіднього монастиря капуцинів батькові Христофорові, перед авторитетом якого відмінюються навіть самі страшенні самодури. Цей уже літній чернець відомий не тільки своїм благочестям, але й неухильним виконанням двох обов’язків, які він сам собі добровільно наказав: мирити що сваряться й захищати скривджених. Батько Христофор відважно відправляється в лігвище звіра, якого сподівається приборкати благаннями або ж описом борошн, що очікують його в загробному житті Бурхлива бесіда не має рішуче ніякого ефекту: дон Родриго, його настільки ж нахабний миланский кузен Аттилио й п’яні гості піднімають ченця на сміх, і він залишає розкішну віллу, призвавши проклятья на голову нечестивого хазяїна. Залишається останній засіб – обвінчатися без згоди дона Аббондио, але в його присутності.
Для цього потрібно привести двох свідків. Наречений говорить: “Це моя дружина”, а наречена – “Це мій чоловік”. Всі всі чули, святе таїнство вважається що свершились. Головне – застати священика врасплох і не дати йому врятуватися втечею Богобоязлива Лючия із працею погоджується на сумнівне речення своєї матері й Ренцо. Вона знаходить притулок у монастирі у високопоставленої черниці Гертруди.
Ренцо відправляється в Милан, куди попадає в самий розпал голодного бунту, коли зневірені городяни грабують і громлять пекарні й штурмують будинок провіантмейстера. Зненацька для себе Ренцо стає народним трибуном і висловлює по-крестьянски здорові думки про суспільний устрій. Він зупиняється на ніч у харчевні, замовляє вечерю й, випивши одну-дві пляшки гарного вина, дозволяє собі зайво сміливі судження про дії влад Хазяїн харчевні вважає своїм обов’язком попередити поліцію про небезпечного бунтівника. На наступний ранок двоє поліцейських і чиновник по кримінальних справах піднімають його з постелі й пропонують випливати за ними.
По шляху його звільняє збуджена юрба. Побоюючись ще раз потрапити в неприємну переробку, Ренцо залишає Милан і відправляється в провінцію Бергамо (у ту пору Миланское герцогство перебуває під іспанським пануванням, а Бергамо належить Ясновельможній республіці Венеції – варто перейти ріку Адду, і ти вже за кордоном). Тут у селі живе його двоюрідний брат Бортоло, у якого Ренцо зустрічає привітний прийом і який улаштовує його на роботу у своїй прядильні. У той же день, 13 листопада, коли Ренцо приходить до Бортоло, у Лекко прибуває гонець із приписанням арестоватьбеглого злочинця Лоренцо Трамальино й у кайданах перепровадити його в Милан, де він стане перед правосуддям. Шалений дон Родриго, у якого з рук вислизнув жаданий видобуток, зловтішається й затіває нові підступи.
Шибеник Гризо довідається, де ховається Лючия, і дон Родриго замишляє її викрадення з монастиря. Все проходить надзвичайно гладко: Гертруда підкоряється волі лиходія еджидио, що колись допоміг їй бігти з монастиря й має над нею непереборну темну владу. Вона посилає Лючию з дорученням у сусідній монастир, скориставшись тимчасовою відсутністю Аньезе.
Брави вистачають дівчину на безлюдній дорозі й відвозять її в похмурий замок Безіменного, де довіряють догляду старої мегери. На наступний ранок радісний дзенькіт дзвонів сповіщає про те, що в сусіднє село прибув відомий своєю мудрістю, благочестям і вченістю кардинал Федериго Борромео. Безіменний просить аудієнції у високого прелата, що ніколи й нікому не відмовляє в милості й розраді. Доброчинна бесіда приносить раскаявшемуся лиходієві бажане очищення.
Чудо свершилось. Безіменний стає іншою людиною й жадає спокутати провину. З доручення кардинала, обуревает повсякчасними страхами дон Аббондио разом з Безіменним відправляється в замок за нещасною бранкою Аньезе возз’єднується з дочкою, але ненадовго – їм знову має бути розстатися.
Довідавшись, що кардинал шукає надійне пристановище для Лючии, одна знатна подружня пара – дон Ферранте й донна Прасседе – запрошує дівчину оселитися в миланском будинку. Перед розлукою Лючия зізнається матері, що в момент розпачу вона дала Мадонні обітниця ніколи не виходити заміж, якщо їй удасться уникнути мерзенних домагань дона Родриго. Вона просить матір розшукати Ренцо й віддати йому половину грошей зі свого приданого. Проходить багато часу, перш ніж їй вдається виконати прохання Меж тим над країною згущаються хмари: на довершення до голоду, унесшему тисячі життів, восени 1629 р. з півночі в межі Миланского герцогства вторгаються жорстокі німецькі найманці – ландскнехти, які беруть участь у переділі територій. Говорять, що в їхніх рядах замічені випадки чуми.
На смерть перелякані мирні жителі спішно збирають пожитки, закопують те, що не можуть віднести, і рятуються втечею. Аньезе, Перпетуя й дон Аббондио знаходять гостинний притулок у неприступному для ворогів і відкритому для всіх утікачів замку Безіменного Як тільки небезпека минула, вони вертаються в село й бачать, що все розграбовано й споганене. Исчезлои те, що дон Аббондио закопав у саду. Мор входить у Милан наприкінці жовтня 1629 р. і лютує в наступному, 1630 р. Чуму не обходить стороною й Ренцо. Ледь оправившись від хвороби, він вертається в рідне село, щоб довідатися, що стало з його близькими.
Дон Аббондио ледве живий від перенесених позбавлень і як і раніше тремтить від страху Перпетую віднесла чуму, Аньезе живе в родичів у Пастуро, а Лючия – у Милане в дона Ферранте. Ренцо поспішає в Милан і всюди бачить запустіння, розпач і страх. На його стукіт у вікні будинку дона Ферранте показується стривожена жінка й повідомляє його, що Лючия в лазареті.
У цей момент його оточує збуджена юрба. Лунають лементи про мазуне – рознощика зарази Ренцо в паніці біжить і рятується від переслідувачів, вискочивши на візок із трупами. Заручені зустрічаються нарешті в лазареті. Там же перебуває батько Христофор, що з великим терпінням і мужністю виконує свій пастирський борг – утішає стражденних і дає останній дієприкметник умираючої. Він звільняє Лючию від обітниці безшлюбності Дон Аббондио може тепер зі спокійною душею обвінчати щасливих закоханих.
Молоді чоловіки поселяються в селі недалеко від Бергамо, і менше ніж через рік у них народжується дочка Марія. За нею піде ще невесть скільки дитин тої й іншої підлоги – всі вони, за бажанням Ренцо, будуть учитися грамоті. Ренцо дуже любить розповідати про те, як він навчився уникати неприємностей. Віра в Бога дає сили перебороти їх, а пережите вчить, як зробити своє життя краще.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)