Естетичний ідеал В. Симоненка і його ліричного героя

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селянській сім’ї в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство, що припало на роки війни, було трудним і голодним. Батько кинув сім’ю, і Василя виростила мати Ганна Федорівна. Писати вірші він почав ще у шкільні роки, вміщуючи їх у шкільній стіннівці. 1952 року В. Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету. Під час навчання майбутній поет активно працював у вузівській літературній студії. Після закінчення університету В. Симоненко працював у газеті

“Черкаська правда”, потім – у газеті “Молодь Черкащини”, власним кореспондентом “Робітничої газети”. У цей час він і починає друкувати свої твори.

Перша збірка “Тиша і грім” побачила світ 1962 року. Подією в житті В. Симоненка стало обговорення його поезій на творчому вечорі в республіканському будинку літераторів, де прозвучали зокрема ті твори поета, які не могли на той час бути надрукованими. Друга збірка поезій В. Симоненка “Земне тяжіння” вийшла 1964 року, але поетові, на жаль, вже не судилося її побачити. 14 грудня 1963 року, на 29-му році життя, В. Симоненко помер після звірячого та безкарного

побиття його міліцією.

Не всі твори поета могли бути надрукованими за тодішніх умов, тому частина з них довгий час лишалася невідомою широкому загалові. Після смерті В. Симоненка його твори кілька разів перевидавалися: “Поезії” (1966), “Лебеді материнства” (1981), “Поезії” (1985), “Народ мій завжди буде” (1990). Варто згадати також збірку новел “Вино з троянд” (1965) та поеми і казки для дітей (“Подорож у країну Навпаки”, “Цар Плаксій та Лоскотон” тощо).

Любов – найпрекрасніше почуття, яке тільки може народитися в серці людини. Воно супроводжує нас завжди. Любов – це початок усього: із любові народжується нове життя, у пестощах світлих променів материнської ласки зростає нова людина, а від її тепла, отриманого у дитинстві, у серці дорослої людини формується почуття з почуттів, найчарівніший прояв любові – кохання. І це почуття знову і знову доводить, що без нього життя втрачає сенс. Любов різна: це і велике кохання, це і зв’язок між матір’ю та дитиною, це й ніжна любов до рідного краю, до того, що має в нашому житті велике значення, і навіть до маленьких, але близьких нашому серцю дрібниць. У всіх своїх проявах вона має над нами таку велику владу, що ми не здатні протистояти їй. Саме любов надихає людину на прекрасне, робить її доброю, лагідною і чарівною.

В усі часи це прекрасне безсмертне почуття оспівували видатні майстри слова: Петрарка, Шекспір, Пушкін, Єсенін, Блок, Франко, Леся Українка, Володимир Сосюра, Дмитро Павличко, Ліна Костенко. Не обминув цю тему і Василь Симоненко. У своїй поезії “Ну скажи – хіба не фантастично…” він проголосив вічність любові:

Ти і я – це вічне, як і небо. Доки мерехтітимуть світи, Буду Я приходити до Тебе… Кохання змінює людину. У душі розквітає чарівна квітка, яка своїм тонким ароматом заповнює кожну її клітину, робить її легенькою-легенькою… І тоді людина відривається від землі і летить, летить у блакиті неба, поміж хмар, до далекого таємничого сяйва зірок, назустріч великому почуттю:

І чудно, і дивно якось Відчути, що поруч ти, Що в серці тривога й м’якість, На серці – думок бинти.

(“І чудно, і дивно якось…”)

Усім відомо, що краса врятує світ. Саме краса надзвичайного почуття – любові – утверджує в людині людське, вивищує нас над злом. Доки існуватиме це почуття, доти в світі пануватиме гармонія, єдність, лад. Кохання дарує нам багато радості, щастя, світла, тепла, і ніхто не в силі від нього відмовитися, не прийняти його:

І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана – Ну як мені за нею не піти? (“Вона прийшла”)

Любов наповнює нас новими силами, думками, стає сенсом життя і ще більше підсилює прагнення жити, але жити не тільки заради себе, жити для когось:

Дні і ночі думать про тебе, Виглядати тебе щомить – Лиш для цього, їй Богу, треба, Тричі треба на світі жить!

Життя прекрасне, коли кохаєш і коли кохають тебе. Та світ, на жаль, не ідеальний. Неможливо керувати почуттями, не завжди на кохання відповідають взаємністю:

Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. (“Є в коханні і будні, і свята…”)

Так буває, що ті, кого ми любимо, не розуміють нас, завдають багато страждань. Біль пронизує нас наскрізь, а іноді вбиває бажання жити; але згодом усе минає, бо, як говорять, час лікує. І ми знову закохуємося, знову поринаємо у життя, наповнене дивовижними злетами душі поза рамками реальності. Як чудово було б, якщо б усі, кого ми любимо, змогли пережити неповторність цих почуттів. Тому Василь Симоненко говорить:

Я б побажав тобі когось любити,

Як я тебе люблю. Я вважаю, що одним із найважливіших, найсильніших почуттів у житті людини є любов до рідної землі. Людина не може бути повністю щасливою, якщо вона не там, де народилася, де зростала, де вперше пізнала світ:

Земле рідна! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє. Де б людина не жила, що б не робила, вона постійно думає про Батьківщину, живе заради неї: Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду. (“Земле рідна! Мозок мій світліє…”)

Сила любові – це сила самої природи. Як добро перемагає зло, так і вона перемагає ненависть. Перед цим почуттям стають безсилими і кривда, і хвороба, і біль. Любов рятує нас у безвісті життя. Не буває людини щасливішої за ту, котрій доля подарувала велич, красу і силу цього почуття. Любов – це справжнє, добре, відкрите почуття, тому ми повинні зберігати наші душі чистими, щоб, коли воно несподівано нас охопить, ми могли б сказати, як і Василь Симоненко:

Спасибі скажу долі, що ти є, Бо ж я могла Тебе і не зустріти. Нехай мені святе ім’я Твоє Допомагає і в сльоту горіти.

Душевні сили людини невичерпні, коли їх освячує любов. Найвищим проявом любові є, на мою думку, материнська любов, любов дітей до батьків, з якої природно витікає пошана “до свого роду і народу”, піклування про їх добробут, здатність і готовність стати на їх захист у скрутну чи трагічну годину. Саме з цього формується найсвятіше почуття любові до рідного краю, рідної землі, до Батьківщини.

Власне, після Шевченкового “Я так люблю мою Україну убогу” немає в українській поезії жодного поета, який би не освідчився у своїй любові до України, до рідної землі, не поклявся б їй у вірності, у готовності віддати за неї життя. У цих поезіях в особливому сяйві і красі постає Україна, її народ, на якому “світ стоїть, прекрасний, багаті душею люди”.

Василь Симоненко… З мужності народу, з горя і звитяжної боротьби виспівалася його поезія.

Зболений ранніми болями, одержимий жагою любові до матері-Бать-ківщини, він виповів цю любов і цей біль у слові пекучому й шаленому:

Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра. Україна – мати, святиня, вона дає крила й снагу, глибінь роздумів і художні барви. У відданості поета Батьківщині – синівське щастя, його і сила, і честь:

Ти дала мені радісну вдачу, Кров гарячу пустила до жил. Я без тебе нічого не значу, Ніби птиця без крил. Гортаєш сторінки поезій Василя Симоненка і ще раз переконуєшся, що він, випоєний соками рідної землі, духовно багатий, сповнений почуттям гідності, очима господаря і спадкоємця дивиться на її історію і її майбутнє:

Щось у мене було І від діда Тараса, І від прадіда – Сковороди. Не шукаю до тебе Ні стежки, ні броду – Ти у грудях моїх, У чолі і в руках. “Грудочка землі”, “Верба”, “Прирученим патріотом…” Автор знову звертає увагу читача на чарівну природу України, на душевні скарби народу. Він пристрасно словами Великого Кобзаря наголошує, звертаючись до “приручених патріотів”:

Нема на світі України, Немає другого Дніпра!..

Художня палітра творчості Симоненка багатюща. Цікаво, що мотиви громадянської та інтимної лірики поета зливаються в однорідний поетичний сплав.

Любов ліричного героя Василя Симоненка пристрасна, шалена. Його кохана – реальна жінка “одчайдушна, печальна, розхристана, голуба і безжально освистана”. Він зустрічає свою кохану просто на вулиці, серед людського натовпу, біля під’їзду. І в цій прозі життя він знаходить велич почуттів.

Ліричний герой кохає ніжно, чисто, палко. Любов дає духовне натхнення, очищає душу:

І сьогодні вклоняється серце моє Тій земній, соромливій, жагучій жіночості, Що красою життя – материнством – стає. Це – Василь Симоненко. А взагалі, немає в світовій літературі особливо в поезії, жодного автора, який би не присвятив своїх творів інтимним переживанням. Це ж можна сказати і про українських поетів – і класиків, і сучасників. Їх твори освячені ласкавим світлом людяності, любові й доброти. Вони заворожують особливим чаром щирості, вистражданості, неспокою духу і чистоти почувань, високої людської гідності. Щаслива та людина, що вміє любити. Василь Симоненко вважав, що йому долею даровано багато щастя. На землі сміятись і страждати, жити і любить поміж людьми”.

Любов у його поезіях набуває вселенського характеру. Це любов до всього, що оточує людину:

І тому світ завжди благословляє І сонце, що встає, і серце, що кохає.






Продовження історії нори.
Естетичний ідеал В. Симоненка і його ліричного героя