Ідеал сильної української жінки в творчості українських письменників (за романом «Поклади золота»)
Гармонійне, лагідне мислення українця-хлібороба тяжіє до ідеалу жінки як Землі-годувальниці й берегині. Тому й образ України більшість із нас співвідносить із жінкою. Національне відродження 20-х років висунуло цілий ряд тлумачень образу сильної, взірцевої жінки – матері, соратниці, громадянки молодої країни.
Ми розглянемо соціально-детективний роман Володимира Винниченка «Поклади золота». Твір описує життя української інтелігенції в Парижі 20-х років. Париж, еміграція протистоять Україні, краю любові, своїм лицемірством і раціоналізмом.
Дочка юдейського рабина, вона була захоплена російською «офіцернею» під час погрому і кілька днів знаходилася в казармі на правах еротичної ляльки. Чудом врятувавшись, вона «полетіла» у ЧК, щоб помститися – на її рахунку більше 200 розстріляних офіцерів. Леся – дружина військового, стала вдовою через рік після заміжжя.
Живе з Миколою Терниченком (Миком), російським офіцером, а потім українським старшиною, якого часто рятувала від
«Рафінована аристократка», вона закохує в себе весь пансіон, у якому сходяться дороги персонажів. «Чекіст» поводиться підозріло: розриваючись між цими жінками, він не поспішає розкривати таємницю, хоча й страждає від докорів совісті, які ворогуючі сторони витлумачують кожна зі своїх позицій. Але отут топкий задум дає збій: обидві шпигунки закохуються в «Гунявого». Аморалізм Соні залишає її глухою до каяття «Гунявого», хоча вона і клопочеться перед керівником операції про помилування колишнього чекіста.
Леся ж відмовляється «копати» під кохану людину, приймаючи її в усій цілісності натури. Забувши про золото, Леся намагається допомогти «чекістові» знайти віру в доцільність існування. Щира турбота спрацьовує краще шпигунських ноу-хау. Перед Просто Жінкою «Гунявий» признається, що він усього лише актор української драми.
При черговій спробі арешту за антибільшовицькі номери чекісти згвалтували його дружину, він задушив одного з них і, емігрувавши, врятувався. Тепер він готується до нелегальної подорожі на Україну за дітьми. Ця поїздка «Гунявого» і Лесі, перетворених любов’ю й каяттям, відкриває віху нового життя на новій Україні.
У «Тигроловах» Івана Багряного авторський ідеал жінки втілюють мати й дочка з родини тайгових мисливців, вихідців з України. Мати відрізняється від своїх українських товарок «простою» мужністю, неусвідомлюваною гідністю, дочку Наталку характеризують гордість і волелюбність, воля й емоційність, оптимізм і суворість. Ні в чому не поступаючись чоловікам, вона червоніє, коли брат пропонує пійманого соболя пустити їй на комір. «Дитя ще незайманого спокою», перед яким пасує серцеїд, а тепер утеклий в’язень Григорій, вона, проте, готова переступити батьківське слово заради любові до чоловіка.
Джерело рис справжньої жінки Багряний бачить у близькості до природи. Називаючи Наталку «мавка», він прозоро відсилає читача до «Лісової пісні» Лесі Українки. Мавка, головна героїня цієї поеми, також протиставляється Лукашеві тим, що вона – дитя природи й не терпить світського матеріалізму.
Але якщо Мавка Лесі Українки не бажає боротися за улюбленого та помирає, то Наталка Багряного здатна відвоювати місце під сонцем і залишає звичне оточення, щоб іти з Григорієм «На тую… на твою Україну!» Зразковість цього персонажа очевидна: виводячи походження Наталки з Полтави, Багряний створює образ «нової Наталки-Полтавки», нової жінки для Нової України.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)