Філософське осмислення образу собору як симфонії величі народу
Нетлінним скарбом української культури є творча спадщина Олеся Терентійовнча Гончара. Протягом усього свого життя письменник був людиною чесною і безкомпромісною. Його відвертість чи не найбільше вражає в романі «Собор». Незважаючи на заборони, на табу, накладені радянською системою на українську літературу, автор змушує читача усвідомити, що наш народ має і свою славну історію, і величні національні святині.
Шлях цього твору до читача був тернистим: у кінці 60-х ного надрукували в одному з літературних журналів, але невдовзі влада почала
Ще в далеку героїчну епоху козаччини чаші талановиті предки створили справжній шедевр: «…музика отих гармонійно піднятих у небо бань куполів, – вона ж реально існує, ти здатен її чути», – таке захоплення він викликає в душах людей. Собор став символом свободи людського духу, символом краси.
Але цю красу і гармонію не може збагнути у своїй ницості і нікчемності «висуванець» Володька Лобода. На мою думку, він є збірним образом багатьох компартійних керівників. Володька не має нічого святого
Наміри Володьки егоїстичні – здобути прихильність вищих начальників і отримати якнайбільше влади, будь-якою ціною будувати власну кар’єру. Такі, як Володька, не знали, хто їхні діди-прадіди, і ставилися до свого народу зневажливо.
Проте письменник вірить у творчі сили народу, в ного велич. Так, Лободі протиставлено «чистого думками» і красивого душею Миколу Баглая, Єльку, Віруньку. Вони вірні батьківським заповітам і поклику історії. Баглай, милуючись собором, відчуває в ньому якусь нерозгадану таємницю, його душу бентежить тривога за храм. Коли рантом зникла охоронна табличка з стін будівлі, люди почали непокоїтися. Сповнена рішучості з’ясувати цю справу, Вірунька навіть іде до Лободи.
Ось такі сюжетні колізії надають роману оптимістичного звучання, а заклик письменника зберегти «собори душ своїх» спонукає пам’ятати про обов’язок перед минулим і майбутнім.
«Його душа – мов Тронка у степах,
Ного душа – Собор надій високих».
(Д. Кононенко)
Коли цвітіння настає пора,
Коли весна смичком струмка заграє,
Тоді ми з днем народження вітаєм
Славетного Олеся Гончара!
Д. Кононенко
Скільки б не минуло весен і зим без Олеся Терентійовича Гончара, час не зітре пам’яті про нього. Тільки тепер ми можемо збагнути, скільки випробувань випало на його долю.
Народився у 1918-му, коли Україна виборювала незалежність. Сиротою-підлітком звідав жахливі муки голодомору 33-го року. Його юність була фронтовою. У 28 років піднявся на вершину слави, де відчув постійний контроль системи, зазнав принижень улесливих ненависників. Він був проникливий, розумний, точний, уважний до всього і всіх.
Він – із тривог і болю,
Весь – неспокій!
Його душа – мов Тронка у степах,
Його душа – Собор надій високих!
Ущух «Циклон»!
Та вогник – пломенить!
І Бригантина в мандри вирушає,
До Берега Любові завертає,
Де майстер і тривожиться й не спить!
Певно, немає таких, хто б не читав і не переймався радощами й болями героїв повістей і романів Олеся Гончара – Брянського і Черниша, Шури Ясногорської. Найбільше симпатій віддавали Хомі Хаєцькому, добродушному, трохи хитруватому, дотепному і розумному українцеві. Його жарти – це спроба допомогти собі й іншим перебороти страх, додати однополчанам оптимізму.
У нього давня козацька звичка сміятися навіть перед смертю. Шура Ясногорська зігрівала душевним теплом згрубілих у походах бійців. Дует Ясногорська – Черниш – це мелодія скрипки, що співає про кохання. Вони бояться й собі признатися в почуттях, але палко кохають одне одного.
Час вносить свої корективи у наші вподобання, але «Прапороносці» продовжують осявати душі все нових і нових поколінь. У своїх творах О. Гончар зумів по-особливому висвітлити найголовніше – Людину, зумів відшукати в душах своїх героїв незамулені джерела вірності, любові, ніжності, милосердя, порядності, доброти. Дід Ягнич і чабан Горпищенко, Інна і Славко, Хима та Клим, Вірунька та Іван – скільки їх…
Зачитувались «Собором». Безжалісний час не дав зазвучати дзвонам «Собору» відразу. Тільки через 20 років відкрили ми роман, сповнений великого гуманізму, краси, щирого вболівання за збереження архітектурних цінностей і чистоти людських душ.
Складна доля у Ягора Катратого. А скільки випробувань лягло на тендітні плечі Сльки. Обурення викликає чиновник обласного масштабу Володька Лобода – «відщепок», якого засуджує і автор, і читачі. Роман «Собор» розкрив нам очі на сучасний світ, складний і суперечливий, дав відповідь на питання, куди ми йдемо і що з нами буде. Він сповнений жорстокої правди і водночас віри в людину, вчить нас цінувати свою історію. «Бережімо собори наших душ» – це найсвятіший заповіт Олеся Гончара нам і нашим нащадкам.
Твори талановитого майстра слова підтримують віру в доброту і справедливість. Олесь Гончар вірив у перемогу добра, у відродження
духовності нашого народу. І через 10, 20 років він буде нашим сучасником, бо це з його уст новітня Україна підхопила слова про рідну мову, суверенітет, незалежність, щастя народитися українцем. «Найвища краса – краса вірності», – сказав О. Гончар вустами своїх героїв. І сам був втіленням цієї краси і правди.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)