Дивний чоловік “гомо совєтікус”
Десять років будуємо незалежну Україну, а віз і нині там. А у возі тому повно-повно “гомо совєтікусів”. І Такий він важкий та неповороткий, бо сидять у ньому ще й досі і президент, і прем’єр, і депутати/ і директори, і чиновники – від великого до маленького. В переважній більшості це люди безвідповідальні і аморальні, люди “комунального” мислення, які не хочуть свободи, бо не знають, як нею користуватись. Як же можна з ними, та ще й під їхнім керівництвом збудувати незалежну Україну? Адже держава твориться не в будуччині, вона будується
Роздивімося навколо. Сірі, невиразні й без посмішок обличчя. Немічні й розгублені постаті – вийшли ж бо з однієї тюрми, ім’я якій “Совєтський Союз”. І тягне нашого президента до таких, як і сам, і говорять державні мужі чужою мовою чужого народу, погоджуючись зі статусом “хохла”. Ні шани, ні гордості. І лине зі сторінок газет і журналів, з екранів телевізорів ностальгія за минулим “раєм” (читай, за тюрмою). Скрізь бачимо образ “гомо совєтікуса”,
Зводимо нові і реставруємо старі храми, мостимо тротуари й алеї – і смітимо, смітимо. Бо так виховала стара система. Шукаємо очима міліціонера, а наглядача й охоронця в душі немає. Дивний бо чоловік, той “гомо совєтікус”. То залізною завісою, берлінською стіною відмежовувався від “гнилого” капіталістичного заходу, то допався до того американського бруду й аморальності, як до цілющого джерела. От і збагни його душу…
А чи була вона в нього, ота душа. Безбожністю та бездуховністю позначений в історії шлях “гомо совєтікуса”: знищені храми та інші пам’ятки культури, розстріляно й понищено цвіт нації, та й саму історію нашу перелицьовано. Де тут ота духовність?! Цікаво влаштований світ, загадкові психологія та душа людини. Бруд прилипає надовго, пам’ять тримає довше у своїх сховках погане. Так само важко позбутися звичок минулого. Десять років, здається, незалежні, а продукт радянської доби – “гомо совєтікус” – і досі живий, і досі серед нас, і сьогодні керує нами.,
А чи є рецепт, спосіб позбутися його, вбити у собі “гомо хамуса” – аморальну людину, споживача готових матеріальних та інтелектуальних благ? І як одужати від охлялості – фізичної і моральної, заляканості, зацькованості, збайдужіння, якими хворіє українське суспільство? Прикладів багато. Візьмемо лише декілька. Наша героїчна минувшина… Міста, постаті, події. Забуваємо, цураємося, не рятуємо. Часто думаю: невже сивоглавий Чигирин, який століттями стояв форпостом на межі Дикого поля, боронячи від чужинських орд не тільки рідну землю, а й усю Європу, не заслужив кращої долі? А тихий замріяний Суботів-Богданова колиска? Холодний Яр? Мотронинський монастир? Боліло колись серце у Тараса Шевченка за ці святі місця. А в нас? У кожного українця, думаю, всі ці найменування повинні викликати трепетні почуття національної гордості, шани й любові.
І ще ось про що міркую… Щоб відродити державу, потрібно відродити історію, святині народні. Хай знають депутати Верховної Ради (і не тільки вони), хто ще цього не знав. Наша земля є місцем народження першої в Європі парламентської системи управління. Козацькі ради були зразком для європейської демократії. Видатний син британського народу Кромвель писав листи Хмельницькому як рівний до рівного, і хіба вина гетьмана в тому, що через 350 літ прем’єр-міністр Англії Маргарет Тетчер скаже, що не знає такої держави – України…
Хіба не сумно й боляче?. То що робити, аби позбутися комплексів “гомо совєтікуса” – захланності, меншовартості, безвідповідальності та аморальності?
Як на мене – вбити у собі раба, звестися з колін, дихнути на повні груди, – сповнити душу гордістю за себе, свій народ, його героїчну минувшину і прекрасне майбутнє. Бути такими в малому і великому, скрізь і іювсякчас. І не від ювілею до ювілею мусимо дбати про паміятні місця, великі імена нашої історії, а щороку, щомісяця, щоднини, щоб поглиблювалась історична пам’ять, утверджувалося прагнення до державності, підмурівок якої кров’ю і потом закладали звитяжні предки. З молоком матері повинна всотувати дитина любов і шану до національних святинь, оточених батьками увагою і шаною…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)