Роман Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання” є соціально-психологічним. У ньому автор ставить важливі соціальні питання, що хвилювали людей того часу. Своєрідність цього роману Достоевського полягає в тім, що в ньому показана психологія сучасної авторові людини, що намагається знайти рішення насущних соціальних проблем. Достоєвський разом з тим не дає готових відповідей на поставлені питання, але змушує читача задуматися над ними. Центральне місце у романі займає бідний студент Раскольников, що скоїв вбивство. Що його привело до цього
страшного злочину? Відповідь на це питання Достоєвський намагається знайти шляхом ретельного аналізу психології цієї людини. Хто такий Раскольников? У чому він був прав і в чому помилявся? Злочин Раскольникова виявився реакцією на умови російської дійсності того часу. Петербург показаний у романі як брудне місто, де панують убогість і розпуста, де на кожному куті місця для пиття. Це світ принижених і ображених. Не дивно, що в таких умовах народжується злочин.
Раскольников так говорив Соні: “А чи знаєш, що низькі стелі й тісні кімнати душу й розум тіснять!”. Раскольников розуміє, що таке життя не можна назвати
нормальним. Він хоче зрозуміти, яким чином можна вирватися із соціального дна, як стати “владарем” над “тремтячою твариною”, над “юрбою”. Раскольников не хоче відносити себе до тих, хто не здатний змінити своє життя, і тому, задаючись питанням ” чи воша я, як всі, або людина”, він вирішує перевірити себе на ділі. Я вважаю, що, засуджуючи людей безпомічних, що не вирішуються змінити своє життя, герой роману був прав. Його правда й у тім, що він сам намагався знайти шлях, що приведе до змін до кращого. І Раскольников знайшов шлях. Він вважає, що цей шлях – злочин. Чому ж саме злочин, тим більше вбивство? У Раскольникова зріє індивідуалістичний бунт, що виявився наслідком його теорії надлюдини. Відповідно до цієї теорії, всі люди розділяються на “звичайних” і “незвичайних”, за словами Раскольникова “…на матеріал, що служить єдино для зародження собі подібних, і властиво на людей, тобто тих, що мають дарунок або талант сказати в середовищі своєму нове слово”. По переконанню головного героя, щоб принести людству користь, “незвичайні” люди мають право “переступити… через інші перешкоди, і єдино в тому випадку, якщо виконання… ідеї того зажадає”. Раскольников вважав, що ці люди “повинні, по природі своєї, бути неодмінно злочинцями”. Тим самим він виправдував злочин, якщо він буде скоєний заради якої-небудь шляхетної мети. На основі цієї теорії у головного героя роману став зароджуватися і задум злочину. Раскольников задавався питаннями: ” чи насмілюся я переступити або не зможу! Чи тварина я тремтяча або право маю…” І він зважується на злочин. Він дозволяє собі вбити “дурну, безглузду, незначну, злу, хвору… бабусю”, взяти її гроші і загладити цей “крихітний злочин тисячами добрих справ”.
Раскольников – вбивця по теорії. У своєму злочині він був глибоко не правий. Насамперед помилковою була сама теорія цієї людини. Але, на мою думку, самим головним, у чому помилявся Раскольников, було те, що, вже скоївши вбивство, він не вважав його злочином, він виправдував себе і не відчував почуття провини. Визнаючись Соні Мармеладової, він говорить: “Я адже тільки вошу вбив, марну, бридку, злобливу”. А після він додає: “Старушонку цю чорт вбив, а не я”. Раскольников говорить так тому, що не старушонка його хвилює, не Лізавета, про яку він згадував тільки пару раз, – його хвилює те, що він “себе вбив”. Сам же злочин він продовжує розглядати як щось незначне, називає його “просто незручністю”. І про це свідчать слова Раскольникова, звернені до сестри: “І все ж таки вашим поглядом не стану дивитися: якби мені вдалося, то мене б увінчали, а тепер у капкан!”. Вчинивши злочин, Раскольников протиставив себе навколишнім. І, я вважаю, він був прав у тім, що зізнався у вбивстві. Іншого виходу у нього не було, і він почував це. У своєму романі “Злочин і покарання” Ф. М. Достоєвський засуджує і карає теорію надлюдини, одночасно викриваючи і ідеї Раскольникова, і умови російської дійсності, що викликали ці ідеї до життя.
