Художні особливості роману “Злочин і покарання”

Роман Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання” був опублікований в 1866 році. Його автор більшу частину життя прожило в досить стиснутих матеріальних умовах, викликаних необхідністю розплачуватися з боргами за видання журналів “Епоха” і “Час”, почате братами Достоєвськими до смерті старшого брата Михайла. Тому Ф. М. Достоєвський змушений був заздалегідь “запродувати” свій роман видавцеві, а потім болісно квапитися на термін. У нього не було досить часу, щоб, подібно Толстому, сім разів переписати й поправити написане. Тому

роман “Злочин і покарання” досить уразливе в деяких аспектах. Багато сказано про його розтягнутість, неприродне накопичення окремих епізодів, інших композиційних недоліках

Але все сказане не може заслонити від нас той факт, що творчість Достоєвського, його художнє сприйняття миру настільки ново, своєрідно й геніально, що він назавжди ввійшов як новатор, як основоположник нової школи в історію світової літератури

Головною художньою особливістю роману “Злочин і покарання” є тонкість психологічного аналізу. Психологізм у російській літературі був відомий давно. Сам Достоєвський використовує

також традиції М. Ю. Лєрмонтова, що прагнув довести, що “історія душі людської… чи не цікавіше й не поучительней історії цілого народу”. Для Достоєвського у романі характерно про никновение в психологію зображуваних героїв (будь те кристально чиста душа Соні Мармеладовой або темні вигини душі Свидригайлова), прагнення не тільки передати їхню реакцію на відносини, що панували тоді, між людьми, але й світовідчування людини в даних соціальних обставинах (испоредь Мармеладова).

Розкрити душу, світовідчування героїв допомагає авторові прийом поліфонії, багатоголосся у романі. Кожний герой крім участі в діалогах вимовляє нескінченний “внутрішній” монолог, що показує читачеві, що робиться в його душі. Достоєвський будує всю дію роману не стільки на реальних подіях і їхньому описі, скільки на монологах і діалогах героїв (сюди вплітається і його власний голос, голос автора). Письменник тонко передає мовні особливості кожного образа, дуже чуйно відтворює інтонаційну систему мовлення кожного персонажа (це добре помітно в мовленні Раскольникова). Із цієї творчої установки виходить і ще одна художня особливість роману – лаконічність описів. Достоєвського цікавить не стільки те, як виглядає людина, скільки те, що за душу в нього усередині. Так і виходить, що із усього опису Соні запам’ятовується одне тільки яскраве перо на капелюшку, що зовсім не йде до неї, а в Катерини Іванівни – яскрава не те хустка, не те шаль, що вона носиться

Важливою художньою особливістю можна вважати й те, що роман “Злочин і покарання” жадає від нас глибинного філософського осмислення життя. Герої його (особливо Розкольників) – люди шукаючою, одержимою однією ідеєю. Такою ідеєю, що змушує головного героя забути про власне благополуччя, стає ідея про “кров по совісті”. Достоєвський обговорює її із читачем, Родіон з Мармеладовим, Порфирієм Петровичем, із читачами в статті, написаної ім. Протягом усього роману йде філософська полеміка про зміст поняття “злочин” (чому Сонечка – злочинниця, а Лужин – чимала людина в очах суспільства, хоча насправді всі навпаки?).

Навіть сам сюжет роману грунтується на історії злочину (відомо, що Достоєвський прочитав про щось схожому в колонку подій). Страсті у романі доведені до межі, у ньому немає півтонів. Особливістю роману є також крайня напруженість конфлікту. Нормальне, звичайне життя нудне для його головного героя

Всі перераховані художні особливості роману делают. його шедевром росіянці й світовій літературі, а його автора – основоположником нового “психологічного” підходу до зображення явищ дійсності.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Художні особливості роману “Злочин і покарання”