Життя і творчість Чингіза Айтматова
Чингіз Айтматов народився в 1928 році в долині ріки Талас, у кишлаку Шекер Кіровського району Киргизької РСР. Трудова біографія майбутнього письменника почалася в роки Великої Вітчизняної війни. “Самому тепер не віриться, – згадував Чингіз Айтматов, – у чотирнадцять років від роду я вже працював секретарем ради. У чотирнадцять років я повинний був вирішувати питання, що стосуються всіляких сторін життя великого села, так ще у воєнний час”.
Герой соціалістичної праці (1978), академік АН Киргизької РСР, лауреат Державної премії (1968,
Довго і завзято він шукав свої теми, своїх героїв, власну манеру оповідання. И – знайшов їх. Його герої – рядові радянські трудівники, що твердо вірять у світлі, добрі початки створюваної при самій активній їхній участі життя. “Життя світлої, людської”, люди чисті і чесні, відкриті всьому гарний у світі, у справі безвідмовні, у прагненнях
Своєю щирістю і прямотою знайдені письменником герої як би самі підказали йому манеру оповідання – схвильовану, ледве підняту, напружено-довірчу і, часто, сповідальну – від першого обличчя, від “я”.
З перших же добутків Ч. Айтматов заявив себе письменником, що піднімає складні проблеми буття, що зображує непрості, драматичні ситуації, у яких виявляються люди, як сказано, сильні, чисті і чесні, але, що зіштовхуються з не менш сильними супротивниками – чи те охоронцями старих вдач і звичаїв (законів адату), чи те хижаками, властолюбними деспотами, свинцевими бюрократами, як Сегізбаєв у повісті “Прощай, Гульсарі!”, із самодурами і негідниками начебто Орое-кула в “Білому пароплаві”.
У “Джамиле” і “Першому вчителі” письменнику удалося схопити і запам’ятати яскраві шматки життя, що світяться радістю і красою, незважаючи на пронизуючий їхній внутрішній драматизм. Але те були саме шматки, епізоди життя, про які він розповідав піднесено, якщо ужити знамените ленінське слово, духопід’ємне, сам, повнячи радістю і щастям, як повниться ними художник, що задає тон у “Джамілі” і “Першому вчителі”. (Так колись розповідав про життя М. Горький у “Казках про Італію”.) За це критики називали їх романтичними, незважаючи на добротну реалістичну основу, у міру розвитку таланта письменника, поглиблення його в життя, що підкоряло собі всі романтичні елементи.
Письменник усе ширше і глибше захоплює життя, намагаючись проникнути в таємні її таємниці, не обходячи найгостріших питань, породжених двадцятим століттям. Повість, що викликала гострі суперечки, “Материнське поле” (1965) знаменувала перехід письменника до найсуворішого реалізму, що достигли своєї зрілості в повістях “Прощай, Гульсари!” (1966). “Білий пароплав” (1970). “Ранні журавлі” (1975), у романі “Буранний полустанок (И довше століття триває день)” (1980). Уже не окремі шматки, прошарки життя, а увесь світ починає бачитися в картинах, створюваних письменником, реальний світ із усім його минулим, сьогоденням, майбутнім, світ, не обмежуваний навіть Землею. Радості, прикрості, світлі і похмурі можливості нашої планети в її географічній цілісності і соціальної розколотості офарблюють творчість письменника в нові тони. Айтматов має стратегічне мислення, його цікавлять ідеї планетарного масштабу. Якщо у своїх ранніх речах, скажемо, у повісті “Перший учитель”, письменник зосереджувався переважно на своєрідності киргизької любові, життя, культури і, як тепер виражаються, ментальності, то в романах “Плаха” і “І довше століття триває день”, що мали гучний успіх наприкінці 70-х – 80-і роки, він виявив себе вже як громадянин Земної кулі. Підняв, як колись виражалися, глобальні питання. Наприклад, відкрито заявив про те, що наркоманія – це страшний бич. Сам собі дозволив підняти, тому що до нього це нікому не дозволялося. Адже, як відомо, наркоманії, як і сексу, у СРСР не було.
“Велика мудрість народжує сум”, – говорили древні. Не минало це і Чингіза Айтматова. Починаючи з повісті “Прощай, Гульсари!”, при усьому, я б сказав, войовничо стверджуючому пафосі його творчості, воно потрясає гострим драматизмом узятих життєвих колізій, що приголомшують поворотами в долях героїв, часом трагічних долях у самім піднесеному значенні цих слів, коли і сама загибель служить узвишшю людини, пробудженню схованих у ньому ресурсів добра.
Ускладнюються, природно, і принципи оповідання. Розповідь від автора часом сполучається за допомогою невласно-прямої мови зі сповіддю героя, що нерідко переходить у внутрішній монолог. Внутрішній монолог героя настільки ж непомітно переливається в мову автора. Дійсність захоплюється в єдності її сьогодення, її коренів і її майбутнього. Різко підсилюється роль фольклорних елементів. Слідом за ліричними піснями, що нерідко звучать у перших повістях, автор усе ширше і вільніше украплює в тканину добутків народні легенди, ремінісценції з “Манаса” і інших народних епічних сказань. У повісті “Білий пароплав” картини сучасного життя, як багатобарвні килимові візерунки, виткані на канві розгорнутого киргизького переказу про матері-оленисі, а виткані так, що часом важко зрозуміти, де основа, а де малюнок. До того ж пожвавлення, олюднення (антропоморфізм) природи настільки органічно, що людина сприймається як невідмовну її частину, у свою чергу, природа невіддільна від людини. У повісті “Рябий пес, що біжить краєм моря” (1977), у романі “Буранний полустанок” художня палітра збагачується ще і ненав’язливим підпорядкуванням реалізму (реалізму самої чистої проби) міфу, легенд, “переказів старовини глибокої”. Ці й інші фольклорні елементи завжди несуть багатозначний зміст, сприймаються те як символи, те як алегорії, те як психологічні паралелі, додають добуткам багатоплановість і поглибленість, змісту – багатозначність, а зображенню стереоскопічність. Творчість письменника в цілому починає сприйматися як епічне сказання про світ і людину в одну із самих величних епох – сказання, створюване одним із самих активних і жагучих її діячів.
Чингіз Айтматов бачить головне виправдання триваючого мільйони років розвитку людства, його багатовікової історії, відбитої в міфах і сказаннях, гарантію його світлого майбутнього. Життя – людське буття – воля – революція – будівництво соціалізму – мир – майбутнє людства – от ступіні, що складаються в єдині і єдині сходи, по якій дійсний творець і хазяїн життя Людина Людства піднімається “усівперед! І – вище!”. Він, головний герой Чингіза Айтматова, особисто відповідальний за все, що, було, є і буде, що може случитися з людьми, Землею, Всесвіт. Він – людина справи і людина напруженої думки – пильно розглядає своє минуле, щоб не допустити прорахунку на важкому шляху, який прокладається усьому людству. Він заклопотано вдивляється в майбутнє. Такий масштаб, яким керується письменник і в підході до сучасного світу, і в зображенні свого героя, осмислюючи їх у всій їхній багатозначності.
Добуток гостре, написане дійсний кров’ю серця, роман “Буранний полустанок” породив усілякі, багато в чому не співпадаючі думки. Дискусія довкола нього продовжується.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)