“Висока честь: прийняти смерть за любий рідний край” (життя і творчість Миколи Вороного)

Про життя видатного українського поета відомо небагато, адже він не зали­шив нам своїх спогадів, автобіографії. Збереглося лише декілька листів та 32 сто­рінки в учнівському зошиті, які Микола Вороний написав про себе на прохання О І. Білецького. І та розповідь є чи не єдиним джерелом, з якого можна дізна­тися про поета.

Батько Вороного походив із селян, був онуком кріпака, правнуком гайдамаки. Мати була з роду Колачинських, з якого походив Прокіп Колачинськимй – рек­тор Києво-Могилянської академії в 1697-1702 роках. Саме від матері майбутній

поет перейняв любов до української культури, народної пісні, казки.

Відомо, що під час навчання в реальних училищах Харкова і Ростова Микола Вороний захопився політикою, познайомився з народниками, читав і поширю­вав заборонену літературу За це його виключили з училища і заборонили про­живати в столиці та великих містах Російської імперії. Щоб здобути вищу освіту,

Вороний їде до Відня, вступає до Віденського університету, а згодом переїжджа” до Львова, де продовжує свою бсвіту на філософському факультеті Львівською університету.

Молодий поет познайомився і подружився з Іваном Франком, був актором

у трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва, мандрував містами й селами України та Росії. Йому подобався театр, але його манила й поезія. Зре штою, невлаштований акторський побут змушує Вороного покинути сцену. Він служив у різних установах, часто міняв місця проживання. Якось у Києві Вороний познайомився з дочкою поета Миколи Вербицького Вірою і покохав її. Незабаром вони одружилися, переїхали до Чернігова, у них народився син Марко. Микола Вороний під час акторських мандрів мріяв про сімейне життя, прагнув осісти м тихому місті, жити і працювати заради любої дружини і синочка, але за рік сім’я розпалася, подружжя роз’їхалося, а Марко залишився жити з матір’ю.

Микола Вороний згадував: “Доведений до відчаю, я хотів позбавити себе жит­тя”. Він розпалив пічку, затулив комин і ліг на ліжко. Чад наповнив хату і став ду­шити його, аж раптом почувся крик малого сина. Якась сила підхопила Вороно­го, штовхнула в двері. Він упав на сніг і довго не міг отямитися. Пізніше трагедія кохання вилилась у сповнені невимовного болю віршовані рядки.

Лютнева революція 1917 року захопила поета. Він повірив у те, що Україна стане вільною:

Ганебні пута Ми вже порвали І зруйнували Царський трон За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ!

Цей вірш став маршевою піснею, яка кликала патріотів на боротьбу. Але на­сильство громадянської війни, смерть тисяч безневинних людей справили на по­ста гнітюче враження, і він емігрує’за кордон. Та з часом глибока туга за рідним краєм стає такою нестерпною, що Вороний не зважає на перестороги друзів і повертається в Україну. Незабаром влада нагадає йому і зв’язок з Петлюрою, і його “буржуазну” творчість, і дружбу з закордонними письменниками. 7 червня 1938 року Миколу Вороного розстріляли. На довгі роки творчість талановитого письменника була забута, і тільки в 90-ті повернулася до читача.

Серце Миколи Вороного “тяжко боліло за Україну, за волю”. Про що б не пи­сав поет, завжди в його творах був присутній образ рідної землі – “заповітний сад, де розквітали найкращі квіти рідної краси, вона сама – найвища краса, най­дорожча, найсвятіша”.

Моя девіза – йти за віком І бути цілим чоловіком.

“Бути цілим чоловіком” для Миколи Вороного означало любити свою зем­лю, свій народ, будити пам’ять співвітчизників, боротися за волю і незалежність України.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

“Висока честь: прийняти смерть за любий рідний край” (життя і творчість Миколи Вороного)