Зцілення любов’ю (життя і творчість Остапа Вишні)

Остап Вишня ще за життя став легендарною особистістю. З вуст у вуста ие редавалися про нього бувальщини і небилиці. Часто-густо такі історії доходили І до самого письменника. Вишня ніколи не заперечував, тільки м’яко посміхат м у відповідь.

Ще в двадцятих роках Майк Йогансен говорив, що всі українці поділяють и на дві частини. 99 % становлять ті, хто, щойно побачивши нову “вишневу ус мімі ку”, хапаються за животи, ще навіть не прочитавши її. Один відсоток – це ті, піп не визнають таланту Вишні, вважають його речником віджилих традицій, май стром псевдонародних шаблонів, але, беручи до рук твір Остапа Вишні з побли і – ливою і зверхньою посмішкою, не можуть стримати сміху.

Читаючи його твори, сміються і ті, хто любить його творчість, і ті, хто його сміху не визнають, і ті, проти кого скеровані “вишневі усмішки”.

Завжди усміхнений, веселий Остап Вишня мав багато знайомих, які на ні вали себе його друзями. Але десятирічне ув’язнення значно зменшило їх кіль кість. Багато хто боявся і думати про репресованого письменника, не те шо писи ти. О. Полторацький, автор статті “Шо таке Остап Вишня”, яка вийшла друком після арешту письменника, писав: “Я щасливий відзначити, що моя стаття сіш| епітафією на смітникові, де похована “творчість” Остапа Вишні”. 1 таких полто рацьких було чимало. Тим більш дивною виявляється зміна поведінки

літератур ного критика, який 1965 року писав: “Довелося ще раз пожалкувати, що завмерти вже гостре перо дуже шанованого мною Павла Михайловича Губенка – Остапи Вишні”. Мати таких “друзів-шанувальників” – то й ворогів не треба.

Кажуть, що слава і нещастя завжди ходять поряд. На долю Павла Михайлами ча випала велика слава і велика біда. І завжди поряд із ним була дружина.

Усі десять років ув’язнення вона кидала роботу в театрі (була талановитою ик торкою) і зі своєю маленькою донькою Марією їздила до чоловіка на побачим ня. Це її любов, відданість допомогли Вишні вистояти, вижити утих нелюдській умовах. Та ще підтримка друзів-письменників, які 1942 року склали список ре пресованих українських письменників, котрі, на їхню думку, ні в чому не виниІ ІІ дорогі народові, особливо зараз – у грізну годину Вітчизняної війни. Юрііі (Чиї лич, Микола Бажан, Олександр Довженко, Юрій Яновський, Максим Рильський першим утому списку поставили ім’я Остапа Вишні. Вони щиро раділи зустрічі зі звільненим товаришем, намагалися теплом своїх душ відігріти згорьоване сери Вишні. Ніхто з них не розпитував Вишню про те страшне десятиліття. Та й і. їм він нічого ніколи не розповідав: не хотів ятрити душевні рани, які так до сіімиї смерті й не загоїлись. Друзі хотіли знати тільки одне: чи повернеться Вишня в лі­тературу, чи зможе писати, чи заіскряться знову сміхом ііого сумні очі. Здається, що й сам Вишня не знав, що буде з ним далі.

Та час лікує все. і першим твором після заслання стала славнозвісна “Зеніт­ка”. Українська література втратила чудового фейлетоніста і придбала знову усміх­неного, гумориста. Письменника відігріла народна любов, надихнула на творчість краса української природи.

“Мисливські усмішки” – це маленькі шедеври великого майстра. Велика при­страсть митця – полювання – перетворювалася на засіб зустрічей із простими людьми, на спостереження за перельотом птахів і “розмовами” звірів. Із того за­хоплення раптом заблищав “вишневий” гумор, який був ознакою нехай і не пов­ного, але все ж таки зцілення.



Хто знання має той мур зламає.
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Зцілення любов’ю (життя і творчість Остапа Вишні)