Портрет у романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”

Головне в романах Достоєвського – процеси внутрішнього життя героїв, їхньої ідеї, переживання, думки й почуття. Однак письменник приділяв велику увагу й опису зовнішності персонажів. Розглянемо портрети, створені письменником у романі “Злочин і покарання”. На початку твору Достоєвський описує зовнішність головного героя.

Про Раскольникове сказано, що він “чудово гарний собою, із прекрасними темними очами, темнорус, ростом вище за середнє, тонкий і стрункий”. Характерно, що в описі зовнішності героя немає ніяких дегенеративних, порочних рис. Як зауважує З. Б. Белов, тут можна побачити натяк на позитивний аспект внутрішнього миру свого героя. По натурі своєї Розкольників – не лиходій і не вбивця. Його ідея “дозволити кров по совісті” – наносна, з тих, що витали в повітрі, воно не могла стати другою натурою Раскольникова.

Недарма потім Достоєвський згадує про “дитячу посмішку” Родіона. У натурі його були риси, властиві дітям: нерозсудливість, вразливість, щирість, здатність до ірраціональних учинків, і разом з тим властивим дітям жорстокість, упертість. Однак у цьому портреті варто відзначити й властиве Достоєвському-Художникові прагнення до контрасту зовнішнє й внутрішнього, бажання підкреслити двоїсту природу людини У філософії письменника ця думка про подвійність людської природи займала значне місце. Людина, на думку Достоєвського, гріховний по природі своєї, добро співіснує в душі його разом зі злом.

Зовнішнє каліцтво найчастіше обертається в героях Достоєвського внутрішньою красою (Лизавета), під зовнішньою же привабливістю може ховатися вбивця. У портреті Раскольникова автор підкреслює його жахаючу бідність і вбогість: його одяг перетворився практично в лахміття, капелюх була вся зношена, “вся в дірах і плямах, без полів і самим безобразнейшим кутом заломившаяся на сторону”. Тут характерний контраст між зовнішністю героя і його костюмом.

Зовнішність Раскольникова дається в динаміку, однак Достоєвський описує в основному спектр відчуттів, станів героя, ніж зміни виражень його особи, його міміки, ходи, породжені цими станами Так, після першого відвідування Родіоном Алени Іванівни, так званої”проби”, героя охоплює “почуття нескінченної відрази”. “Він ішов по тротуарі як п’яний, не зауважуючи перехожих і зіштовхуючись із ними, і отямився вже на наступній вулиці”. Після розмови з Мармеладовим і читання листа від матері Розкольників знову думає про вбивство старухи-процентщици. Думка ця “тепер з’явилася раптом не мрією, а в якімсь новому, грізному й зовсім незнайомому виді”. Достоєвський гранично коротко передає стан свого героя, практично не даючи його портрета: “Йому стукнуло в голову й стемніло в очах”.

Більш докладно зовнішність Раскольникова описується при його розмові з Іллею Петровичем. Почуття Родіона смешанни: він переляканий можливими підозрами в убивстві Алени Іванівни й одночасно випробовує “похмуре відчуття болісної, нескінченної самоти”. “Розкольників відповідав різко, уривчасто, весь блідий як хустка й не опускаючи чорних збуджених очей своїх перед поглядом Іллі Петровича”.

Характерний і портрет Раскольникова після його злочину, коли він перший раз виходить на вулицю: “Голова його злегка було початку кружлятися: якась дика енергія заблищала раптом у його збуджених очах і в його схудлій, блідо-жовтій особі”. Більш докладно у романі опис зовнішності Раскольникова під час зустрічі з рідними. “Розкольників був майже здоровий… тільки був дуже блідий, неуважний і похмурий. Зовні він походив як би на поранену людину або витерпливающего який-небудь сильний фізичний біль: брови його були зрушені, губи стислі, погляд збуджений.

Говорив він мало й неохоче, як би через силу… і якесь занепокоєння зрідка проявлялося в його рухах”. Бліда й похмура особа Родіона “озарилось на мить як би світлом, коли ввійшли мати й сестра, але це додало тільки до вираження його замість колишньої тужливої неуважності, як би більше зосередженого борошна. Світло померкло незабаром, але борошно залишилося… “. Інстинктивно Розкольників радується зустрічі з матір’ю й сестрою (про це говорить світло, що опромінило особу його), однак він відразу згадує про своє положення й розуміє, що тепер йому недоступна звичайна радість родинної участі илюбви, як і багато чого іншого в житті.

Саме тому світло в особі його швидко мерхне, а борошно залишається. Виразний у романі й портрет старухи-процентщици. Характерно, що, описуючи Алену Іванівну, Достоєвський начебто й не намагався, щоб вона викликала симпатію, співчуття читачів. Алена Іванівна зображена...

не жалюгідним, бедним створенням і не благовидною, поважною особою Це “малюсінька суха старушонка, років шістдесятьох, з вострими й злими вічками, з маленьким вострим носом і простоволоса.

Біляві, мало посивілі волосся її були масно змазані маслом. На її тонкій і довгій шиї, схожої на курячу ногу, було накручено якесь фланелеве ганчір’я, а на плечах, незважаючи на жару, бовталася вся пошарпана й пожовкла хутряна кацавейка. Бабуся поминутно кашляла й кректала. Мабуть, парубок глянув на неї яким-небудь особливим поглядом, тому що й у її очах промайнула знову колишня недовірливість”.

Портрет цей у відомому змісті демонстративний. Уже в ньому закладене авторське заперечення ідеї Раскольникова. Любою людин, незалежно від його внутрішніх якостей, положення, зовнішності, по Достоєвському, є утвір Боже, і ніхто не має права зазіхнути на чуже життя. Так, портрет у Достоєвського зв’язується з основною ідеєю добутку. Інша характерна властивість портретів, створених Достоєвським, – акцентування уваги читачів на неправильності рис особи, статури й т. д. при описі зовнішності персонажів.

Як зауважує Н. М. Чирков, Достоєвський в описах зовнішності явно зміщає поняття “краси й неподобства”, красуня в його романах може мати неправильні риси особи. Саме такий у романі портрет Дунечки Раскольниковой. “Особою вона була схожа на брата, але її навіть можна було назвати красунею. Волосся в неї були темнорусие, небагато світлішай, чим у брата; ока майже чорні, блискаючі, горді й у той же час іноді, мінутами, незвичайно добрі. Вона була бліда, але не болісно бліда; особа її сіяло свіжістю й здоров’ям Рот у їй був небагато малий, нижня ж губка, свіж і червона, мало-мало видавалася вперед, разом з підборіддям, – єдина неправильність у цій прекрасній особі, але придававшая йому особливу характерність і, між іншим, начебто гордовитість”.

Помічене в зовнішності персонажа відхилення від правильності, що створює красу, привабливість, – це одна з варіацій мотиву контрасту зовнішності й внутрішнього змісту. Найчастіше ця невідповідність виражається який-небудь внешностной деталлю. У цьому плані виразний портрет Порфирія.

“Це була людина років тридцяти п’яти, росту нижче середнього, повний і навіть із черевцем, виголений, без вусів і без бакенбард, із щільно вистриженими волоссями на великій круглій голові, якось особливо опукло закругленої на потилиці Пухке, кругле й небагато кирпата особа його було кольору хворого, жовтий^-жовтого-жовтий-темно-жовтого, але досить бадьоре й навіть глузливе. Воно було б навіть і добродушне, якби не заважало вираження очей, з якимось рідким водянистим блиском, прикритих майже білими, що моргають, точно підморгуючи кому, віями. Погляд цих очей якось дивно не гармоніював із всею фігурою, имевшею в собі навіть щось жіноче, і надавав їй щось набагато більше серйозне, чим з першого погляду можна було від її очікувати”.

Пухка особа, жіноча фігура Порфирія, черевце – все це асоціюється в нас із добродушністю, “домашностью”, побутом. Однак серйозний, глузливий погляд героя накладається на первісну думку читача й спростовує його. Достоєвський начебто натякає нам, що від цього героя можна чекати більшого, ніж те, на що він здається здатним, судячи із зовнішності. Зображуючи своїх героїв, Достоєвський використовує, по зауваженню В. Я. Кирпотина, “метод дворазового портретування”. Більші, докладні портрети персонажів письменник створює двічі.

Інші описи зовнішності героїв у романі – лише фіксація їхніх відчуттів і станів, аналогічно опису зовнішності Раскольникова. Суть дворазового портретування полягає в тому, що перший портрет героя являє собою поверхневий опис його зовнішності, це начебто погляд незнайомої людини з боку. Другий портрет героя відкриває вже його внутрішню сутність Він часто дається в суб’єктивному сприйнятті інших героїв, що характерно також для творчості Толстого й Тургенєва.

Так, наприклад, у романі двічі даний портрет Соні Мармеладовой. У першому описі її ми бачимо лише молоденьку дівчинку, рід занять якої цілком певний. “Соня була малого росту, років вісімнадцяти, худенька, але досить гарненька блондинка, із чудовими блакитними очами. …Убрання її був копійчаний, але оздоблений по-вуличному, під смак і правила, що зложилися у своєму особливому світі, з яскраво й ганебно видающеюся метою”: шовкове кольорове плаття “із длиннейшим і смішним хвостом”, світлі черевики, парасолька, смішний солом’яний капелюшок “з яскравого вогненного кольору пером”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Портрет у романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”