Образ Петербурга у романі Злочин і покарання Достоєвського Ф. М

О. С. Пушкін у поемі “Мідний вершник” (1833) оспівав прекрасне місто, що в XVІІІ – початку XІX століття стало символом могутності Росії. Чудесний був швидкий ріст північної столиці, вона втілювала нову Російську імперію – багату, грізну, освічену. Кому ще під силу побудувати кам’яне місто на болотах! Тому поет викликує: Красуйся, град Петров, і стій Неколебимо, як Росія! Так умирится ж з тобою И переможена стихія, (вступ) Але Пушкін, як уважають літературознавці, був останнім співаком світлого образа Петербурга – прямих вулиць, прекрасних палаців, величної Неви.

З кожним роком у творчості поета вигляд столиці стає похмуріше – Петербург сприймається як холодне, нудне, казармене місто-примара: Місто пишний, місто бедний, Дух неволі, стрункий вид, Звід небес бліді-бліду-бліде-бліда-зелено^-блідий, Нудьга, холод і граніт… (“Місто пишний…”) У тім же дусі зображена столиця в петербурзьких повістях “Невський проспект”, “Ніс”, “Шинель” (1835) М. В. Гоголя. Традицію Гоголя, засновника “натуральної школи” у російській літературі, продовжує Достоєвський

у романі “Злочин і покарання” (1866). Петербург у Достоєвського виступає у двох ролях – як побутове тло і як символ.

По-перше, автор описує обстановку, у якій діють герої, у цьому змісті “Злочин і покарання” – яскравий петербурзький роман. Письменник приводить безліч побутових подробиць: зовнішній і внутрішній вид будинків, де живуть персонажі; одяг героїв і випадкових перехожих; вуличні сценки, точні відстані, кількість поверхів, щаблів і т. д. Міські картини в Достоєвського зображують не столичні палаци й прекрасні набережні, а нетрі навколо Сінної площі. Розкольників, наприклад, жив у комірці під самим дахом високого п’ятиповерхового будинку, вона більше походила на шафу або труну, чим на людське житло. Мармеладови жили фактично в коридорі, через який інші квартиранти пані Липпевехзель могли виходити на чорні сходи.

Схожі сходи описує автор, коли Розкольників іде в поліцейську контору по виклику: “Сходи були вузенька, крута й вся в помиях. Всі кухні всіх квартир у всіх чотирьох поверхах відчинялися на ці сходи й стояли такпочти цілий день. Тому була страшна духота.

Нагору й долілиць сходили й сходили двірники із книжками під пахвою, хожалий і різний люд обоего підлоги – відвідувачі” (2,І). Зовсім отчаявшись і розчарувавшись у житті, Розкольників полюбив “шлятися” навколо Сінний, “щоб ще тошнее було” (2, VІ), як він сам виражався. Малюючи цей район столиці, Достоєвський відзначає: “Біля харчевень на нижніх поверхах, на брудних і смердючих дворах будинків Сінної площі, а найбільше в распивочних, юрбилося багато різного й усякого сорту промисловців і лохмотников. Отут лахміття Раскольникова не обертали на себе нічиєї зарозумілої уваги” (1 ,V). Розкольників метається по кварталах Петербурга й бачить сцени, одну безобразніше іншої. На бульварі він спостерігає зовсім п’яну молоденьку дівчину в дивно застебнутому платті, без капелюшка й рукавичок, що переслідує жирний, рум’яний, чепуристий франт (1, ІV).

Або поруч із героєм, коли він зупиняється на мосту, у воду кидається незнайома жінка “з жовтою, випитою особою й червонуватими, запалими очами” (2, VІ). Або герой розглядає вуличних артистів – злиденного шарманщика й дівчину-співачку: вона виводить жалісний романс деренчливої, але приємним голосом (2, VІ). У романі всі численні замальовки Петербурга показують соціальні умови життя людей, що перебувають у тім же тяжкому становищі, що й головний герой. Тепер стає зрозуміло, чому і як у голові колишнього студента народилася теорія про суперлюдину, якій “усе дозволено”, і про “мурашник” слухняних “маленьких людей”, що безмовно гинуть в убогості. Ця теорія стала реакцією на несправедливий пристрій суспільства, де гинуть слабкі й беззахисні люди, страждають бідн і совісні, зате прекрасно почувають себе спритні й багаті пройдисвіти.

Таким чином, в “Злочині й покаранні” представлене реалістичне зображення дійсності, коли автор не просто наслідує життя, але дає причинне обгрунтування поводженню своїх героїв у цьому житті. По-друге, образ Петербурга у романі не зводиться тільки до опису жебрака, виродливого побуту героїв, але здобуває філолофсько-символічне значення. Літературознавці відзначають, що зображення столиці у романі незвичайно при всій точності й вірності деталей; в описі занадто багато для північного міста пилу й сонця; у Петербурзі жовтий колір ніколи не переважав, а влітку найчастіше дощова погода. А тим часом уже на першій сторінці роману поміщений дивний пейзаж: “На вулиці жару стояла страшна, до того ж духота, штовханина, усюди известка, лісу, цегла, пил… Нестерпний сморід з распивочних, яких у цій частині міста особлива безліч, і п’яні, що поминутно попадалися, незважаючи на будній час, довершували огидний і смутний колорит картини” (1,І). етотгородской пейзаж дозволяє говорити про те, що Петербург Достоєвського вільно-мимоволі нагадує біблійний Вавилон, що став символом стовпотворіння народів, а також фізичної й моральної розпусти.

У ніч перед самогубством Свидригайлов прислухається до виття вітру, до шуму дощу й гарматних пострілів – сигналам про те, що вода в Неві прибуває й до ранку може бути повінь: “А, сигнал! Вода прибуває, до ранку заюшить на вулиці, там, де нижче місце, заллє підвали й льохи, спливуть підвальні пацюки, і серед дощу й вітру люди почнуть, лаючись, мокрі, перетаскувати своє сміття у верхні поверхи… ” (6, VІ). Ця бурхлива ніч нагадує, що Петербург коштує “під морем” (О. С. Пушкін “Мідний вершник”, ІІ), що місту постійно загрожують повені-потопи (! ). От і ще один натяк на біблійний сюжет – про світовий потоп.

Грізне явище природи виглядає як Страшний суд в останню ніч Свидригайлова. Петербург у філософському змісті представлене як уособлення навколишньої дійсності, далекої простим людям. Про це свідчить міський пейзаж – прекрасна панорама невської набережної, що в “Мідному вершнику” оспівав Пушкіна. Розкольників зупиняється на мосту й розглядає чудовий архітектурний ансамбль: “Небо було без найменшої хмарини, а вода майже блакитна, що на Неві так рідко буває. Купол собору, що ні з якої крапки не обрисовується краще, як дивлячись на нього звідси, з мосту, (…

)так і сіяв, і крізь чисте повітря можна було чітко розглянути навіть кожна його прикраса… Непоясненим холодом віяло на нього завжди від цієї чудової панорами; духом німим і глухим повна була для нього ця пишна картина” (2, ІІ). Петербург далекий простій людині, і в цьому змісті він – “фантастичне місто”, тому що створено не для людей, а для слави держави.

Розкольників, розглянувши в подробицях петербурзький пейзаж, раптом відчув, що сам “він летів кудись нагору й усе зникало в очах його… ” (там же). На думку Достоєвського, Петро Перший не розумів устремлінь свого народу, деспотично насаджував у росіян європейське мислення й смаки, тому “дітище Петра” Петербург вийшов неросійським, а “складеним містом”.

Крім того, Петро скалічив свій народ, відірвавши його від “грунту”. Саме так Достоєвський пояснює роздвоєність філософських поглядів Раскольникова (антигуманістична ідея й гуманістичні завдання). У романі через міський пейзаж передається не стільки навколишня дійсність, скільки сприйняття її головним героєм, тобто його психічний стан.

З одного боку, Петербург зображений у деталях, по яких легко довідатися конкретний район (нетрі навколо Сінної площі); з іншого боку, Петербург представлений як місто-примара, відбита у хворій свідомості Раскольникова. Достоєвський докладно описує прогулянки свого героя по вулицях і провулкам навколо Сінної площі. Якщо подивитися на карту цього міського району, то можна помітити, що на шляху Раскольникова не раз попадаються гарні будинки й цілі квартали. Однак герой не обертає уваги на грандіозну панораму-ансамбль Сінної площі, не бачить церква Спасу на Сінний, не зауважує великого парку – Юсупова саду, проходить мимо Вознесенській церкви (А. Бурмистров. Петербург у романі “Злочин і покарання” //Прометей, М. , 1977).

Увага Раскольникова звернена тільки на огидні деталі міського побуту: на злиденних перехожих, шинки з п’яними мужиками й побитими “принцессами”, дрібних торговців, доведених до розпачу самогубців і т. п. Після цих міських картинок стає зрозумілим настрій героя, його бажання будь-яким способом змінити навколишній світ, “взяти запросто все за хвіст і стряхнути до чорта! ” (5, ІV). При описі міста вживаються оцінні визначення, які свідчать про хворобливий стан Раскольникова. Його все дратує: страшна, нестерпна жара, огидний захід, холодний вид, жовтий колір.

“Сучасний Вавилон” протипоставлений у Достоєвського живій природі. Розкольників іде в дачне місце на острови: “Зелень і свіжість сподобалися спочатку його втомленим очам, що звикли до міського пилу, известке й величезним, що тіснять і давлять будинкам. Отут не було ні духоти, ні смороду, ні распивочних” (1, V). Але навіть дачна природа не заспокоює напружені нерви головного героя й так само швидко дратує його, як і задушливе місто, де людям не вистачає “повітрю для життя” (1, VІ). Адже Розкольників перебуває в напівбожевільному стані, він терміново повинен вирішити найважливіші проблеми свого життя – сімейні й філософські.






Маленька людина у сучасному світі.
Образ Петербурга у романі Злочин і покарання Достоєвського Ф. М