Пейзаж і його функції у романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”

У романах Достоєвського ми найчастіше зустрічаємо урбаністичний пейзаж. “Достоєвський розуміє поезію міста. У шумі столиці він знаходить таку ж принадність і таємницю, як інші поети в рокоті океану; вони тікають від людей в “широкошумние діброви” – він бродить, самотній, по вулицях великого міста… У лісах, на березі океану, під відкритим небом усі бачили таємницю, усі почували безодні природи, але в наших сумовитих прозаїчних містах ніхто, крім Достоєвського, не почував так глибоко таємниці людського життя”, – писав Д. Мережковский.

Опису природи в Достоєвського досить короткі й завжди тісно пов’язані із внутрішнім станом героїв, з їхніми почуттями, із сюжетом, з ідеєю добутку.

Однак зв’язок ця не підкреслюється письменником (пейзаж у нього не зливається з переживанням героя), але мається на увазі. Цей зв’язок пояснює якусь умовність пейзажів, їх “заданість”. Так, в “Злочині й покаранні” пейзажі, поряд з інтер’єрами, “неухильно розкривають єдиний зміст: враження чогось у більшій мері неправильного, нестрункого, скривленого, брудного, потворного”. Ця умовність картин природи нагадує нам умовність пейзажів у Гоголя.

Однак

у Гоголя опис природи в цілому було підпорядковано розкриттю характеру героя, у Достоєвського ж пейзаж більше багатозначний. Опису природи в цього письменника найчастіше символични, випереджають ті або інші події, ситуації Картини природи в Достоєвського, як і в Лєрмонтова, Толстого, Тургенєва, найчастіше даються в сприйнятті героїв, відбивають їхнього враження. Однак у цих пейзажах немає того достатку заходів і звуків, розмаїтості фарб, світлових ефектів, що ми зустрічаємо в пейзажах Лєрмонтова або Тургенєва. Крім того, у філософії Достоєвського дуже значима думка про те, що “гармонія в людському суспільстві взагалі – і гармонія із прекрасною природою зокрема – недосяжна мрія, загублений рай”.

Якщо Пушкін, Гоголь, Гончарів і Толстой підкреслювали близькість людини до природи, то в романах Достоєвського гармонія між людиною й природою порушена. Специфічність предмета зображення (місто) обумовлює певна одноманітність пейзажів Достоєвського. Як правило, це типові пейзажі. Так, у романі “Злочин і покарання” ми зустрічаємо два типи пейзажів Перший – етодушние, курні, задимлені вулиці, нещадно палюче сонце, розпечений асфальт… Другий – хмуре, похмуре, похмуре місто, що огортає холодом, різкі пориви вітру, що монотонно тарабанить дощ, чорна вода в Неві…

Картини ці намальовані брудними, тьмяними, сірими фарбами. Такий уже перший пейзаж роману “На вулиці жару стояла страшна, до того ж духота, штовханина, усюди известка, лісу, цегла, пил і той особливий літній сморід, настільки відома кожному петербуржцеві, не спроможному найняти дачу, – все це разом неприємно потрясло й без того розстроєні нерви юнака. Нестерпний же сморід з распивочних… і п’яні, що поминутно попадалися, незважаючи на будній час, довершили огидний і смутний колорит картини”. Сильна жара й духота – невід’ємна частина пейзажів “Злочину й покарання”.

От Розкольників виходить на вулицю вже після вбивства, і він знову попадає в ту ж нестерпну атмосферу “На вулиці жару стояла нестерпна; хоч би крапля дощу в усі ці дні. Знову пил, цегла й известка, знову сморід із крамничок і распивочних, знову поминутно п’яні, чухонци-рознощики й напіврозвалені візники”. Незвичайну духоту Петербурга відзначає й Пульхерия Олександрівна, що приїхала із провінції. Вийшовши із квартири сина, вона зауважує: “…

Жах у нього задушливо… а де отут повітрям-те дихати? Тут і на вулицях, як у кімнатах без кватирок.

Господи, що за місто!”. Ю. В. Лебедєв зауважує, що нестерпна духота Петербурга – “частка загальної атмосфери роману, задушливої й безвихідної”. Єдиний яскравий штрих, що зустрічається в пейзажах першого типу, – це яскраве, криваво-червоне сонце. Однак і це сліпуче, червоне сонце на тлі задушливого, курного міста залишає не радісне, а гнітюче враження.

“Сонце яскраво блиснуло йому в очі, так що боляче стало дивитися, і голова його зовсім закружилася, – звичайне відчуття пропасного, вихідного раптом на вулицю в яскравий сонячний день”. Образ сонця у романі має кілька значень Раскольникову боляче дивитися на сонце, сонце начебто засліплює його. У цьому описі сприйняття героєм природи Достоєвський натякає, що Розкольників осліплений своєю ідеєю, і все світосприймання героя перекручене. Крім того, сліпуче, величезне сонце в цих епізодах мимоволі породжує думка про Людовике XІV, ” короля-сонце”.

У зв’язку із цим можна припустити, що тут письменник “обіграє” частина теорії героя про “сильну” особистості, про Наполеонах і Магометах, до яких герой хоче прилічити й себе. Однак сонце засліплює Раскольникова – точно так само героя губить його ідея про “сильну особистість”. Сонце, що незмінно є присутнім у пейзажах, задає у романі й мотив відкритості, дізнавання, виявлення “Всі делающий ясним і відкритим світло сонця служить символом відкриття, виявлення, відплати й праведного покарання”.

“Шляхи їх завжди перед Ним, не зникнуть від очей Його… Всі дела їх – як сонце перед Ним…” – читаємо в Книзі Премудрості Ісуса.

Яскраве світло сонця начебто висвечивает всю нелюдськість, аморальність задуму й учинку Раскольникова, однак сам герой не бачить щирого положення речей. Так, пейзаж у Достоєвського бере участь у сюжетному розвитку дії, визначаючи майбутнє розкриття злочину Раскольникова. Раскольникова у романі часто супроводжує й сонце що заходить, гаснуче У перший раз він бачить захід сонця у квартирі старухи-процентщици. “Невелика кімната, у яку пройшов парубок, з жовтими шпалерами, геранями й серпанковими фіранками на вікнах, була в цю мінуту яскраво освітлена призахідним сонцем.

“И тоді, стало бути, так само сонце буде світити!..” – як би невзначай мигнуло в розумі Раскольникова… ” Зауваження це досить знаменно.

Захід сонця асоціюється в нас із заходом людського життя, захід і затьмарення сонця, відповідно до Біблії, передвіщають людям смерть і несчастия. Саме про це говорить Господь Фараонові Єгипетському, бажаючи покарати його за жорстокість і свавілля. “І коли ти згаснеш, закрию небеса й зірки їх помрачу, сонце закрию хмарою, і місяць не буде світити світлом своїм. Всі светила, що світяться на небі, помрачу над тобою й на землю твою наведу тьму… Приведу в зніяковілість серце багатьох народів, коли розголошу про падіння твоєму між народами…

“, – читаємо одкровення пророка Иезикииля. Захід сонця Розкольників бачить і після свого першого сну, у якому Миколка забиває нещасну лошаденку. Натура героя протестує проти насильства – він бачить себе дитиною, у гніві кидається на Миколку з кулачонками. І після цього сну Раскольникову здається, що він отямився, відмовився від “проклятої мрії своєї”.

Однак Достоєвський показує нам всі те ж призахідне сонце, що символізує майбутню картину вбивства, заходу людського життя. Сонце в даному пейзажі не тільки випереджає майбутні події, але й начебто попереджає героя, нагадуючи йому про суд і про гнів Божому У самій повторюваності даного образа у романі закладений глибокий філософський зміст. “Незмінний порядок, у якому сонце цілі тисячі років робить свій денний і річний плин, служить станом і образом незмінюваності Божественних рад і визначень”.

У книзі пророка Иеремии читаємо: “Але от завіт, що я укладу з будинком Ізраїлевим після тих днів, говорить Господь: вкладу закон мій у внутрішність їх і на серцях їх напишу його… Так говорить Господь, Що дав сонце для висвітлення вдень, устави місяцю й зіркам для висвітлення вночі… Якщо ці устави перестануть діяти переді мною, говорить Господь, то й плем’я Ізраїлеве перестане бути народом переді мною назавжди”.

Образ західного сонця, що переходить із пейзажу в пейзаж, символізує у романі сталість, вікову незмінність понять “добра” і “зла”. У цих картинах Достоєвський розвінчує вчинок свого героя Біблійний Каїн убиває свого брата із заздрості. Сучасний герой, Розкольників, убиває бабу-процентщицу й Лизавету для того, щоб перевірити свою теорію. Однак, по Достоєвському, зміст учинку того й іншого незмінний, шлях кожного з них – гріховний і порочний. Так пейзаж у романі зв’язується з ідейним змістом добутку.

Помітимо, що героя практично ніколи не супроводжує сонце ранкове, висхідне. Відбувається це лише в одному з пейзажів – на каторзі, коли Розкольників замість ненависті усвідомлює в собі любов, любов Ксоне. “День знову був ясний і теплий. Раннім ранком, годин у шість він відправився на роботу, на берег ріки…

З високого берега відкривалася широка околиця. З далекого іншого берега ледве чутно доносилася пісня. Там, в облитої сонцем неозорого степу, ледве примітними крапками чернелись кочові юрти. Там була воля й жили інші люди, зовсім не схожі на тутешніх, там як би самий час зупинився, точно не прийшли ще століття Авраама й черід його”.

Пейзаж цей символізує майбутнє Раскольникова, його воскресіння, перехід з одного “ідейного миру” вдругой. У снах Раскольникова з’являється місячний пейзаж. Так, у сні про вбивство баби “вся кімната була яскраво облита місячним світлом… Величезний, круглий, мідно-червоний місяць дивився прямо у вікна.






Що таке право і навіщо воно потрібне.
Пейзаж і його функції у романі Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання”