Євгеній Онєгін характеристика образа Володимир Ленский
ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН (Роман у віршах, 1823-1831; публ. главами) Володимир Ленский – любовний суперник Онєгіна. У романі про любов не обійтися без мотиву ревнощів, хоча б даремної. Але поява Ленского на сторінках роману (він приїжджає в село майже одночасно зі своїм новим сусідом Онєгіним; сходиться з ним; уводить у будинок Ларіних; знайомить із Тетяною і її сестрою Ольгою – своєю нареченою; після того як роздратований Онєгін, щоб досадити другові, починає вдавано доглядати за Ольгою – причому за два тижні до її весілля з Л., – той викликає Євгенія
Він оттеняет надмірну тверезість Онєгіна надмірною же височиною, “неотмирностью”. І в цьому якщо не рівновеликий, те хоча б сомасштабен головному героєві. (Ця сомасштабность підкреслена навіть однаковим “побудовою” літературних імен: прізвища й Онєгіна, і Ленского – гідроніми. “Реальний” дворянин не міг мати такого родового прозвання, тому що велика ріка не могла повністю входити в межі його вотчини; так що при всій своїй “руськості”, при всім своєму жизнеподобии “прозвання” героїв підкреслене-умовні
) У противному випадку природна поетичність, органічна здравость Тетяни Ларіної втратила б статус “золотої середини” – і всі значеннєві пропорції роману розпалися б. Онєгін прибуває в дядину село з Петербурга, де його наздогнало розчарування в житті; Л. приїжджає у своє Червоного-Рье (ср. Тригорське) “з Німеччини мрячної”, де він став шанувальником Канта й поетом. Йому “без малого осьмнадцать років”; він багатий, гарний собою; мовлення його завжди захоплене, дух палкий і досить дивний. Все це не просто набір деталей, біографічних подробиць; поводження Л., його мовлення, його вигляд (кучері чорні до плечей) указують на вільнодумство Але не на вільнодумство англійського аристократичного зразка, якому (як спочатку здається) треба денді Онєгін, – а вільнодумство інтелектуального, “геттингенского” типу, як сама душа Л. (Геттингенский університет був одним з головних розсадників європейського вільнодумства, філософська й економічного; отут ще одна схована паралель із Онєгіним, захопленим новітньою політичною економією англійської школи А. Смита. Тут училися багато російських лібералів 1810- 1820-х рр.
; у тому числі економіст, що вплинув на юного Пушкіна Н. І. Тургенєв, ліцейські професори А. І. Галич, А. П. Куницин. ) Новомодним романтизмом в “німецькому” дусі навіяна й поезія Л. ; він співає “щось і туманну далечінь”, пише “темно й мляво”. При цьому стилістика його прощальної елегії “Куди, куди ви вийшли, / Весни моєї златия дні…
” скоріше орієнтується на загальні місця французької лірики 1810-х рр. А сам молодий поет, незважаючи на модні звички, зовнішність і позикові смаки, “серцем милий був невіглас”. Тобто потай від себе й навколишніх він у душі залишається провінційним російським поміщиком. Милим, простим, не занадто витонченим і не надмірно глибоким Якщо Онєгін названий у романі пародією, якщо сказано про онегинских маски, що приховують його щирий вигляд, то повною мірою це ставиться й до Л. З тією різницею, що його маска (у всім протилежна онегинской, але теж не співпадаюча з особою) приховує аж ніяк не щиросердечну порожнечу, але скоріше серцеву простоту. І чим складніше маска, тим простіше здається чуйна душа, осяяна світлом поетичного дарування (яке може розгорнутися, а може й згаснути згодом, як уточнює автор).
На постійній розбіжності внутрішнього й зовнішнього вигляду героя, його “внутрішньої й зовнішньої форми” будується романний образ Таким Л. входить у сюжет, таким і виходить із нього. Він поранений на дуелі в груди навиліт; життя його обірвалася. Але яка доля чекала героя, залишися він живий?
Автор обговорює дві взаємовиключні можливості Бути може, Л. був породжений для “блага миру” – тут навмисно схрещені значення імен Онєгіна (Євгеній, благо-родний) і Л. ( Влади-Мир), – для великих здійснень або хоча б поетичної слави. Але, може статися, йому випав би “звичайний” долю сільського пана, расхаживающего по будинку в халаті, помірно-рогатим, зайнятим господарством і живучого заради самого життя, а не заради грандіозної мети, внеположной побуту. Сполучити одне з іншим неможливо; але десь у підтексті вгадується авторська думка: стань Володимир “героєм”, він зберіг би провінційний поміщицький “заквас”, прост і здоровий; зробися він повітовим поміщиком, – однаково поетичне Горення не до кінця заснуло б внем. Тільки смерть здатна скасувати це благе протиріччя його особистості, позбавити вибір між двома “можливостями” якого б те не було змісту.
Така розбіжність не може не викликати авторської іронії – і авторської симпатії, як все наївне, чисте, неглибоке й натхненне. Тому інтонація оповідання про Л. увесь час двоїться, розгойдується між полюсами – від глузування до “отческому” милування й назад. Іронія проступає крізь симпатію, симпатія просвічує крізь іронію.
Навіть коли життя Л. заходить на останнє коло, двоїста тональність оповідання зберігається; просто іронія стає сдержанней і глуше, співчуття – пронзительней, а полюса – ближче. У ніч перед дуеллю Л. читає Шиллера, захоплено складає свої останні вірші, хоча б і повні “любовної нісенітниці” – і це торкає автора (“торкає” у тім сентиментальному змісті, яке – по французькому зразку – додав цьому слову Карамзин). Життя от-от піде від Л., а він продовжує грати в поета й засипають на “модному слові ідеал”.
Авторові смішно говорити про це. (Хоча у фіналі роману, прощаючись зі своєю “романною” життям, воно сам удасться до слова ідеал, то буде принципово інший ідеал, протипоставлений “модному”: “А та, з якої утворений / Тетяни милий ідеал… / Об багатьох, багатьох долю отъял”.) Але от Л. (багато в чому через свою впертість, своєї поетичної гордості – тому що Онєгін натякнув на готовність примиритися) убитий.
Голос автора здобуває серцеву врочистість: “…дивний / Був млосний лик його чола”. В ідилічні тони пофарбований опис “пам’ятника простого”, спорудженого на могилі Володимира; сама могила забута всіма; пізніше цей сумний опис буде повторено у фіналі віршованої повісті “Мідний вершник”, де говориться про безіменну могилу бедного Євгенія.
Але, відтворюючи напис на пам’ятнику, автор знову підпускає легку іронію – і знову огортає її серпанком непідробленого смутку; він змішує сміх і сльози, щоб читач проводив Володимира з тим же двоїстим почуттям, з яким уперше зустрів його: “Володимир Ленский тут лежить, / Загиблий рано смертю сміливих, / У такий-те рік, таких-те років. / Спочивай, юнак-поет! ” Крім усього іншого, ця сумно-смішний напис повинна викликати в пам’яті читача напівкомі” ческий епізод з 2-й глави, коли Л. над могилою Ларіна-Старшого повторює гамлетівські слова: “Poor Yorіckl” Все це повною мірою ставиться й до любовного сюжету Л. Він закохується в сусідку, Ольгу Ларіну, як герой роману – у героїню роману; бачить у ній тільки поетичні риси, немов віднімав свою Ольгу в любовній ліриці К. Н. Батюшкова (“будь-який роман / Візьміть і знайдете вірно / Її портрет”). Такий бачить її Л. Автор супроводжує іронічним коментарем точку зору героя.
Л. сприймає кохану так само, як Тетяна сприймає Онєгіна: крізь призму літератури. Але погано те, що читач має можливість відразу глянути на Ольгу тверезими, навіть занадто тверезими, очами Онєгіна – “Кругла, червона особою вона”. Ні золотих волось, ні легені стана.
Ольга – звичайна сільська панянка, проти власної волі призначена Володимиром на роль Музи; роль ця їй не під силу; вона в тім неповинна. (Недарма проникливий Онєгін зауважує в розмові з Л., що, будь він поетом, вибрав би меншу, Тетяну.) Немає ніякої її провини й у тім, що Л., що “будує” відносини з улюбленої гранично серйозно, по європейській сентиментальній моделі (спільне читання повчальних романів із пропуском “небезпечних” місць, шахова гра), невірно “прочитує” зміст її дій і вчинків. Готовність без кінця танцювати з Онєгіним під час останнього балу для неї не пов’язана із фліртом, тим більше зі зрадою; це не виклик нареченому; це просто – легковажність веселощів.
І коли Л. (уже, що послав виклик, на дуель) робить прощальний візит до Ларіним, Ольга здивовано вопрошает: отчого він так рано вчора виїхав? У жертві (страшній жертві власним життям! ), що Володимир готується за неї принести, вона не має потреби; її свідомість – минутно, враження в ньому довго не затримуються. Так і смерть Л. буде нею оплакана й забута; “З посмішкою легкої на вустах” Ольга відразу вийде заміж за улана – і виїде з ним у полк.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)