Євгеній Онєгін характеристика образу Тетяна Ларина

Тетяна Ларина – улюблена героїня Пушкіна, найвідоміший жіночий образ російської літератури.

Знайомлячи читача з Тетяною Дмитрівною, автор передусім поспішає підкреслити, що “уперше ім’ям таким” освячені сторінки російського роману. Це означає, що героїня пов’язана зі світом провінційного російського життя, з дівочою, з “спогадом старовини” тісніше, ніж зі світом російської словесності. Тісніше, але не исключительнее. По-перше, у цього імені є впізнанна літературна “рима”(на що вказує і епіграф до 5-ої глави, і “сон

Тетяни”, див. нижче) – героїня балади В. А. Жуковского “Світлана”. По-друге, прізвище Т. Л.

Що здається “буденною”, “провінційною”, також цілком лите-ратурна, похідна від образу Лар, домашніх божеств, що так часто поминаються в російській поезії початку XІX ст. По-третє, незважаючи на численні ігрові натяки автора, у Т. Л. немає і не могло бути справжнього прототипу; безуспішні спроби “призначити” на цю почесну роль кохану Пушкіна А. П. Керн, Н. Д. Фонвизину, інших жінок були зроблені “заднім числом”. Просто літературну біографію Т. Л.

Намагалися застосувати до обставин дійсного життя пушкінських

сучасниць – з усіма витікаючими наслідками.

Т. Л. з’являється перед читачем в 2-ій главі, коли вже сталося знайомство з Онєгіним і Ленским, що майже одночасно приїхали на проживання в село; коли в дію введена її молодша сестра Ольга – і ясно, що у Ленского з Ольгою роман. Тобто розстановка сил визначена, а сюжетні лінії прокреслені або хоч би намічені. Ленский “зайнятий”, Онєгін “вільний”; Т. Л. приречена в нього закохатися.

У 3-ій главі вона пише і посилає Євгенію лист з освідченням в коханні; тобто бере ініціативу на себе – порушуючи усі поведінкові норми епохи, зате дотримуючись правил романної поведінки. Так могла б поступити героїня якої-небудь з французьких книг, якими Т. Л. зачитується.

Природно, Онєгін поводиться як благородна світська людина(не як “романний герой”); у 4-ій главі він ласкаво пояснює Т. Л., що готовий любити її “любов’ю брата”, але не народжений для шлюбу(т. е. “романний” поворот подій навіть не обговорюється!); потім, в 6-ій главі, вбиває Ленского на дуелі – і спішно відбуває в Петербург. Сюжетна лінія Т. Л. проходить через першу кульмінацію і рухається далі.

Ольга виходить заміж на улана; залишившись в повній самотності, “без друга і сестри”, Т. Л. відвідує сільський кабінет Онєгіна, вдивляється в обстановку, стежить за онегинскими пометами на полях модних книг, щоб зрозуміти його внутрішній світ; і раптом – знаходить просте і страшне пояснення: “Вже чи не пародія він”. У цей момент позиції автора і героїні остаточно зближуються.

Зимою Т. Л. везуть в Москву на “ярмарок наречених”; тут на неї звертає увагу “якийсь важливий генерал”, – і читач розлучається з “милою Таней” до 8-ої глави, щоб разом з Онєгіним зустріти на світському рауті строгу світську пані, що пройшла “школу почуттів”. 8-а глава в стислому виді повторює схему усього попереднього сюжету; тільки Т. Л. і Онєгін міняються місцями.

Тепер він закохується у світську красуню; пише їй листи; не отримує відповіді; несподівано являється додому – і вислуховує її проповідь, не позбавлену деякій “мстивості”(“Тоді / Я вам не подобалася /Що ж нині / Мене переслідуєте ви? / Не тому чи, що у вищому світі / Тепер являтися я повинна”?), але при цьому виконану таємній любові, достоїнства і упокорювання перед життєвим боргом. Друга кульмінація служить остаточною розв’язкою – сюжетної лінії і роману в цілому; і в цю мить вищої сюжетної напруги автор “покидає” героїв; роман про любов, щастя і страждання завершений. Роль сюжетного антипода Онєгіну(лід і полум’я; надмірна тверезість і надмірна захопленість) первинним задумом Пушкіна відведена була Ленскому; роль антипода психологічного дісталася Т. Л.

Він – столичний денді, вона – задумлива напівсільська панночка; він терпить “душевною порожнечею”, її відрізняють “плоди сердечної повноти”; він – помірний читач “модних книг”, вона – читачка за покликанням(у дитинстві – тиха, задумлива, не любить ляльок, не грає в пальники; у юності романи “їй замінювали все”); він – космополіт, вона пов’язана з патріархальною російською традицією. Відповідно до цього будується її образ – образ героїні, рівновеликої(а не просто сомасштабной – як Ленский) заголовному персонажеві. Недаремно лише Т. Л.

І Онєгін – якщо не рахувати самого автора – пов’язані одночасно і з підкреслено-вигаданими персонажами, і з реальними людьми тієї епохи. Т. Л. спілкується не лише з навколишніми поміщиками, чиї традиційно-літературні прізвища вказують на їх умовність, “придуману”(Скотинины, Буянять – ср. героя поеми В. Л. Пушкіна “Небезпечний сусід” – та ін.), але і, наприклад, і з князем П. А. Вяземским, і з московськими “архівними юнаками”, і, можливо, з І. І. Дмитрієвим.

Така “подвійна прописка” героїні в умовному і реально-історичному просторі підкреслює її особливий статус, “пограничность” її образу між життям і літературою. І хоча Т. Л. грає менш помітну роль в побудові власне фабули роману, ніж Євгеній(на нього “замкнуті” усі персонажі, усі події роману; вона ж ніяк не пов’язана з петербурзьким світом; майже не стикається з Ленским та ін.) – головне не в цьому. Психологія в “Євгенії Онєгін” починає тіснити сюжетику, а психологічний вигляд Т. Л. прописаний з особливим тщанием.

Передусім Т. Л. героїня не лише зі своєю власною історією, але і з передісторією. Саме її прізвище покликане нагадувати про затишок, домашність, сімейне спадкоємство, тому в роман включена детальна розповідь про її батьків. (Тоді як про покійних батьків Ленского читач не знає нічого; про батька Онєгіна – тільки те, що він господарював по-старому і “землі віддавав в заставу”.) Старші Ларины – хлібосольні російські пани, звичайні, прості і добрі.

На масленой у них млинці, на Трійцю вони “упускали слізки три”; двічі в рік говіли; коли прийшла година, Дмитро Ларин, бригадир(тінь фонвизинской комедії “Бригадир” сама собою лягає на його образ), “помер в годину перед обідом”. Батьки Т. Л. – герої сімейної пасторалі, росіяни Филемон і Бавкида(позбавлені, проте, міфологічної глибини своїх прообразів). Їх життя гранично не схоже на ту, про яку мріє витончена Т. Л.; і все-таки саме їх життя сформувало її російську психологію.

Російську – незважаючи на “європейське” читання і французьку мову : навіть любовний лист до Онєгіна написаний по-французьки. Дуже важливо, що доля матері як би упередила майбутню долю самої Т. Л. Нехай в пониженому, обытовленном виді, але – упередила. Розповідь про її заміжжя(батьки видали Ларину-старшу не за вибраного нею “Градисона”, гвардії сержанта, але за Дмитра) автор недаремно завершує словами Шатобриана, які відгукнуться в репліці Т. Л.

Під час останнього пояснення з Онєгіним(“Звичка зверху нам дана: / Заміна счастию вона” – “Але я іншому віддана / І буду повік йому вірна”).

Потім, в першій частині роману(глави 2-5), Т. Л. з’являється повітовою панночкою пушкінського покоління, покоління читачок, покоління мрійливих дівчат(їй сімнадцять; значить, народилася вона в одному році з Ленским, в 1803-му). Її внутрішній світ, її уявлення про життя в тій же мірі сформиро-ваны патріархальною традицією, в якій – сюжетами романів. Трохи старомодних, “добайроновских”, по перевазі французьких, але також і перевідних англійських. У мить, коли Онєгін з’являється на її життєвому горизонті, Т. Л.

Чекає високого кохання, і готова закохатися “в кого-небудь”, аби він був схожий на романного героя.

Недаремно вона дивиться на Євгенія крізь літературну призму, по черзі приміряючи на нього різноманітний романний одяг і, відповідно, намагаючись “прорахувати” подальший розвиток свого власного сюжету, сюжету свого життя. Якщо Онєгін – це Вольмар(точніше, Сен-Пре), учитель і коханець Юлії, героїні “Нової Элоизы” Руссо, що став після її заміжжя “просто” задушевним другом, – значить, такий поворот долі може чекати і її, Т. Л.

Якщо він – Малек-Адель, романтичний турок і ворог християн, вмираючий на руках своєї коханої, християнки Матільди(роман Марії Кіт-тінь “Матільда, або Хрестові походи”), – отже, і їй не треба зарікатися від чогось подібного. Те ж – і з іншими літературними порівняннями, до яких прибігає Т. Л., “розгадувавши” Євгенія(де Линар з “Валери” Ю. Крюднер, Вічний Жид, Корсар з поеми Дж. Г. Байрона, благородний розбійник Жан Сбогар з однойменного роману Ш. Нодье, задумливий Вампір з псевдобайроновского роману жахів та ін.).

Те ж і з літературними паралелями, які вона приберігає для себе самій(доброчесна Памела або Кларисса Гарлоу С. Ричардсона, Дельфіна пані де Сталь). Усе це – не просто “книжкові асоціації”, але саме літературні ворожіння героїні про свою долю; вони, по суті, мало чим відрізняються від народних ворожінь про суджений, до яким Т. Л. вдасться в 5-ій главі під керівництвом” няні. Тим більше що, затіваючи це ворожіння, вона уподібниться ще одній героїні – Світлані з однойменної балади В. А.

Жуковского; а сон, який в результаті привидиться їй, буде побудований за законами баладного жанру, гранично серйозного і гранично несерйозного одночасно. (Гл. 5, строфи XІ – XXІ: страшний ведмідь переносить Т. Л. через потік, що казна-звідки взявся посеред снігової поляни; дивний бенкет пекельних привидів в лісовій хаті; Євгеній – проводир зграї чудовиськ; він пред’являє свої права на Т. Л.; ледве він “захоплює / Тетяну в кут і складає /<...



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Чи актуальне послання і мертвим і живим.
Євгеній Онєгін характеристика образу Тетяна Ларина