Якого роду ми діти? (за поемою «Євшан-зілля»)
Хто ми? Звідки? Якого роду діти? На ці питання віками шукали відповіді наші предки. Так вже склалося, що тернистим виявився шлях українського народу до усвідомлення своєї національної приналежності. Досі не всі сторінки власної історії знаємо, як належить. Ще не всі з нас повернулися серцем до своїх рідних національних витоків, ще не всі відчули символічний запах євшан-зілля, яке будить історичну пам’ять, нагадує, якого роду ми діти.
Ця проблема виникла не сьогодні. Гострою для українського суспільства вона була і в той час, коли Микола
Певну віру в ідеали Тим, котрі вже край свій рідний Зацурали, занедбали… Так ведеться в нашому житті, що традиції, пам’ять роду передаються від батька до сина. Але поет, використавши давню легенду, розповідає про інше. Так сталося, що обірвався зв’язок поколінь між половецьким ханом і його улюбленим сином. Оточене розкошами, хлоп’я стало помалу забувати рідний степ, а чужий край і чужі звичаї вважати рідними. Та сила батьківської любові безмірна. Не жилося спокійно
Вдень не їсть, а серед ночі (
Плаче, бідний, та зітхає, Сну не знають його очі. Такими яскравими словами автор поеми змальовує не просто страждання батька, а почуття людини, яка втрачає майбутнє, якій немає кому передати власну життєву мудрість, традиції та звичаї роду. Відчуває хан, що в неволі замовкли струни серця його сина, забув він дорогу до рідного дому.
І це дійсно так. Адже Гудзь, посланий до сина, не може вразити юнака ні запальною піснею вільного народу про лицарські походи, ні лагідною материнською молитвою колискової.
Ані спів цей ніжний, любий, Ані перший, сильний, дужий, Не вразив юнацьке серце – Він сидить німий, байдужий. Вдумаймося, яку жорстоку характеристику дає автор тому, хто забув свій отчий край: «німий», «байдужий». Однак все ж залишається у ханового посланця надія-знайти в серці хлопчика куточок, де ще живе пам’ять роду. І це диво сталося. Те, що виявилося непідвладним гучним і войовничим словам пісні, зробила маленька бадилинка чарівного євшан-зілля: Воля, воленька кохана! Рідні шатра, рідні люди… Все це разом промайнуло Стисло горло, сперло груди. Запах рідного степу, знайомий з дитинства, повернув юнакові Батьківщину, дав відчуття того, що чужа земля не може стати рідною.
До речі, не стала рідною чужина і для самого Миколи Вороного. Поема «Євшан-зілля» виявилася пророчою для митця. Адже поетові також довелося певний час жити за кордоном, у Польщі. І хоч мав там друзів, видав збірку поезій, займався викладацькою діяльністю, але повернувся до України. Рідний край, на жаль, виявився не надто прихильним до свого талановитого сина. Обірвалося життя Миколи Вороного трагічно. Спочатку були сталінські репресії, потім – розстріл. Тільки з часом відкрилася правда про його останні дні. Ніби про нього самого в поемі «Євшан – зілля» написані ці слова:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій ворожій
В славі й шані пробувати…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)