Патріотичні мотиви у творчості Вороного

Коли в 30-ті роки почалися переслідування всього живого, мислячого, Миколі Вороному пригадали все: і сумніви та вагання в період революції, і еміграцію до Польщі та шестирічне перебування там. «Націоналіст» – так почали називати поета за те, власне, що він просто всім серцем, всією душею любив рідну Україну. Миколу Вороного заарештували, а в 1938 році його життя трагічно обірвалося…

В рідному краї нам долі нема:

Бурі нас нищать, пригноблює тьма,

Студять морози…

Цвіт наш, красу нашу – гублять усе!

З півночі вітер з собою

несе Люті погрози.

(«Сонце заходить». 1904)

Ці рядки, написані на початку століття, сприймаються дивовижно пророчими, коли думаєш і про долю поета, і про долю нашої так часто нищеної рідної мови і культури. Але пекельна фантасмагорія, в якій опинилася Україна в 30-ті роки, перевершила, мабуть, найтрагічніші пророцтва…

Доля України, проблема історнчної пам’яті народу турбувала поет і раніше, бо 1899 року він написав прекрасну зворушливу поему «Євшан-зілля». Йдеться в поемі про взятого в полон сина половецького хана, який забув рідний степ, бо вже звик до чужини. Хан страждає від розлуки з сином, і тоді він посилає старого

віщуна, щоб той повернув додому юнака.

Посланець дав понюхати зав’язане у вузлику зілля, привезене з батьківщини. Сталося диво: перед очима хлопця постав рідний степ – «широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий». Надзвичайно хвилююче звучить оця авторська інтерпретація дуже давньої легенди, про яку він дізнався з Іпатіївського літопису. Микола Вороний її не просто переповідає, а переосмислює її в науку своїм сучасникам, які зневажливо ставилися до рідного краю.

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту,

Що на певний шлях направить,-

Шлях у край свій повороту.

Думою про Україну пройнятий і вірш «Краю мій рідний!». Він сповнений глибокими переживаннями за долю занапащеного краю і пригнобленого народу:

Люду мій бідний, окрадений люду!

Що у твоїх я побачив очах,

То вже й до віку свого не забуду,

Де б я не був, всюди бачити буду –

Голод і жах!

Минав час – і на зміну сумним картинам, що викликали гіркі переживання, прийшли оптимістичні настрої. 1917 року, вже після лютневої революції, Микола Вороний пише вірш «За Україну!», він був сповнений віри у здійснення віковічних прагнень народу до національного визволення, до незалежності:

З-під тюрем, і з тюрем,

Де був гніт,

Ми йдем на вольний світ!

Минуло ще трохи часу, і поет, який так мріяв побачити Батьківщину вільною, сам опинився за Гратами… Творчість Миколи Вороного після тривалої заборони нарешті повернулася до читача. У ній – прагнення справжнього патріота бачити Україну щасливою.






З усіх утрат утрата часу найтяжча.
Патріотичні мотиви у творчості Вороного