“Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була…”

Україні й українцям нелегка випала доля. Прекрасну землю, дану Богом, з тихими водами, ясними зорями, широкими степами та ланами доводилося захи­щати від різних ворогів. Бо приваблювали варварів і річки, і ліси, і поля – всі багатства нашої країни. Відстоювали люди свою землю з шаблею в руках від татарських, турецьких, литовських, польських та інших завойовників.

Уявити важко, які знущання витримали українці, не бажаючи ставати на коліна, від кримських ханів, польської шляхти. Та була в Україні ненька – Запорозька Січ із мужніми, волелюбними

козаками, котрих вели за собою Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Северин Наливайко, Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко… Ніколи не забуде Україна славних синів, які боролися за її волю. Їх величні імена збереглися в народних думах та піснях, у творах українських письменників.

Українці пройшли страшними роками революції та громадянської війни. Ю. Яновський у романі “Вершники” зобразив український рід, пошматований шаблями, розстріляний, який знищив сам себе під різними прапорами. А народ говорить: “Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду”. Мабуть, все ж таки згода допомогла вистояти у

роки сталінських репресій, голодомору, примусової колективізації.

Та які б біди чи загарбники не приходили на нашу землю, доводилося їм по­вертатися ні з чим. Тому так впевнено говорить Павло Тичина: “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була”. Це в той час, коли крокували фашисти нашими землями. “Я утверждаюсь” – саме така поезія, в якій могут­ньо і сильно звучить ненависть до ворога і віра в сили народу, в перемогу. П. Ти­чина говорить твердо і переконливо, що не можна знищити народ, бо ми нація сильна і мужня. Ідучи в бій, солдати повторювали клятву словами поета-фронтовика А. Малишка:

Рідну, добру, у крові умиту,

Я нікому тебе не віддам!

А визволивши свою країну та пів Європи від фашизму, поверталися воїни на рідну землю, яка була схожа на рану, щоб відбудувати, відновити життя. Будуть жити у віках імена тих, хто віддав життя за перемогу, тих, хто жорстоко розстрі­ляний, убитий у роки війни, всіх тих, хто подарував нам мир.

Наш народ по праву заслуговує на краще майбутнє, за яке заплатили україн­ці дорогою ціною. Сонце свободи зійшло в Україні 1991 року. І це завдяки укра­їнським козакам, Тарасу Шевченку, Івану Франку, Лесі Українці, громадським діячам, замордованим у сталінських таборах. Настав час національного відро­дження, повернення з небуття прадавніх традицій, культури. Ми повинні продовжити те, що поколіннями накопичувалося й тепер передалось і нам, дітям України. Справжнім українцем має право називатися лише той, хто не цураєть­ся своєї мови, культури, хто віддано любить рідний край і готовий віддати своє життя на його захист від ворогів.

Українська душа – душа народу – вимагає змін, які призведуть до відродження нації. Нам треба навчитися наполегливо працювати на користь власної держави. Бо чомусь люди поринули в солодкі мрії і чекання дива, але дива не ста­лося і зараз чути нарікання на всіх, крім самих себе. Адже треба діяти, бо кожний з нас – частинка великого народу, тому треба повірити в себе, бо тільки то­ді слова Павла Тичини справдяться: “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була”.

Я вірю, що мою країну чекає світле майбутнє. Справжнє відчуття незалеж­ності, національної гідності залікує рани битв, образ і принижень.






Кожен носить її чуму в собі.
“Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була…”