Чар-зілля

Колись, коли я була ще зовсім маленька, бабуся розповідала мені одну історію про сина татаро-монгольського хана, якого київський князь забрав у полон ще зовсім маленьким. Полюбився хлопчик князю. Виховали його справжнім воїном. І не пам’ятав хлопчина, звідки його корені і хто він є на­справді.

А хан сумував за своєю дитиною, мучився питанням, як повернути сина додому, якщо він не пам’ятає, де він, цей дім. Що тільки не випробував хан за довгі роки: посилав йому і грати, і співати свої пісні, засилав гонців розповідати історії про бескраїй

степ. І лише тоді, коли дали понюхати хлопцеві євшан-зілля, той пригадав, хто він і звідки є.

Стара легенда, та зміст у неї глибокий. Кожен з нас, де б не мешкав, кожною клітиночкою свого тіла вбирає звуки та запахи, неповторність того місця, де проходить його життя.

Через негаразди у нашій державі багато хто хоче виїхати за кордон: вважа­ються, що там життя краще, ніж тут. А на застереження старих людей про тугу за рідним краєм тільки відмахуються рукою. Як це? Сумувати за тим, що по­кинув, від чого прагнув утекти? Але чому ж тоді, від’їжджаючи на відпочинок (навіть у Крим, а не в іншу країну), ми так швидко хочемо повернутися

назад, додому, до рідної домівки?

Тому що невидима ниточка, що з’єднує нас з рідним краєм (така тонка, але така міцна), не відпускає нас, тримає і тримає. І тільки побачиш квіточку, що росте вдома, або почуєш українську народну пісню, як у душі піднімається хвиля смутку і любові до того краю, де ти народився і зростав. А у дорослих тут минули роки юності, молодості, а можливо, і старості. І їм хочеться повернутися. І починаєш прислухатися до їхніх слів: “Цінуйте, бережіть свою країну! Іншої такої на світі немає!”



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...



Твір роздум наталка полтавка.
Чар-зілля