Пишемо шкільний твір по поемі Вороного “Євшан-зілля”

Хоч би про що писав Микола Вороний, завжди в його творах був присутній образ рідної землі. Для поета не було нічого святішого за страдницьку, підневільну Україну: вона снилася йому вночі, вона надавала снаги жити вдень. Але не міг більше Вороний бачити, як з неї знущаються і як вона сама дає з себе знущатися. І, маючи у серці синівські почуття любові до своєї Батьківщини, пише поему “Євшан-зілля”.

Вороний Не вигадав сюжет цієї поеми. Відомо, що твір побудований на основі літописних джерел. Не одне покоління передавало з рук у руки вічне

перо, щоб закарбувати діяння давноминулих днів. Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили, тих, що живуть, і тих, що житимуть. Красива історична легенда дійшла і до Миколи Вороного, який зміг їй подарувати інше життя, інше “обличчя”. У своїй поемі автор звертається до синів українських, хоче, щоб вони не відверталися від своєї неньки України, якій дуже тяжко бути у неволі та ще й бачити таку неповагу до себе. Сюжет поеми побудований ніби за літописом, проте звернений не до половців, а до нас – українців. Князь Володимир Мономах “під час походу” взяв у полон з ясирем улюбленого сина половецького хана, оточив “його
почотом і розкошами догідно – і жилось тому хлоп’яті і безпечно, і вигідно”. Час робить свою справу, і через якийсь період юнак почав забувати те, що відбувалося на рідній землі, забувати рідних батьків, рідні звичаї – забувати Батьківщину. Дійшло до того, що “край чужий, чужі звичаї як за рідні уважати” став хлопець. Переродилося його серце, зачерствіло, забув він і вільне життя, і мову свою, і свій народ. Виявилося, що жити для нього у неволі та в “почоті” краще, ніж відчувати кожного дня небезпеку у рідному краї.

Та не може забути хан своєї улюбленої дитини – “плаче, бідний та зітхає. Сну не знають його очі”. Споряджає він посланця у Київ, щоб той відшукав сина і нагадав йому, якого він “роду-племені”. Старий співець виконує волю хана. Він знаходить юнака і намагається умовити його повернутися до рідної оселі, на рідну землю. Але, як виявилося, це зробити дуже нелегко, бо, здається, з пам’яті хлопця стерлися майже усі згадки про домівку. Не допомагають ні улещання, ні умовляння, ні ті пісні, що були, як “вітер у непогоду”, в яких розповідалося “про славетнії події – ті події половецькі, про лицарські походи – ті походи молодецькі!” Проте навіть це не дає ніякого результату, бо:

Там, де пустка замість серця, Порятунку вже не буде!..

Здавалося, ніщо не зарадить, не допоможе. Тоді посланець від хана виймає з-за пазухи жменьку сухої трави зі степу – чарівного євшан-зілля. Пахощі гіркого полину вдарили в груди, вогнем пронизали серце юнакові: “Рідний степ – широкий, вільний… раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!..” Тепер вже ніщо у світі не може зупинити юнака, який відчув пахощі, хоч і гіркі, рідної землі:

Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій В славі й шані пребувати!

Значить, найдорожче для людини – її рідний край, батьківська земля. Тому і чути біль у словах Миколи Вороного, з якими він звертається до найдорожчої святині – України, що залишилася забутою своїми дітьми:

Україна! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось? Чи синів твоїх багато На степах твоїх зосталось?

Отже, гріх забувати про свою Батьківщину, треба відновлювати у серцях той “дух, що зрива на ноги”, треба шукати звичайної й одночасно незвичайної трави – євшан-зілля. Треба вірити в рідну землю, любити й шанувати її, щоб не перервався зв’язок між поколіннями – історична пам’ять. Здається, що поема М. Вороного і сама була отим символічним євшан-зіллям, що упродовж тривалого часу, попри всі заборони й перестороги, повертала одурених владою синів до рідного краю-пракореня, до батьківської землі – України. Та й тепер, я гадаю, не зменшилася її сила!






Твір я на безлюдному острови.
Пишемо шкільний твір по поемі Вороного “Євшан-зілля”