Як Т. Шевченко затаврував самодержавство в поемі “Сон”
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських.
Т. Шевченко. “Царі”
Україна – це Шевченко, Шевченко – це Україна. Вірного сина України ніколи не залишала туга за рідним краєм, який він любив палко і ніжно, постійно думав про нього, рвався до нього всією душею. І ось у травні 1843 року здійснилася давня мрія Шевченка – він їде на Україну, де не був майже п’ятнадцять років.
Спогади про колишні поневіряння на рідній землі, тяжкі враження від кріпацтва на цей час уже потьмяніли в пам’яті Тараса Григоровича. Йому ввижалися
Уже авторський підзаголовок поеми – комедія – визначає її жанрову особливість і підкреслює
Під впливом жахливих картин життя українського села у Тараса Шевченка вперше зародилася думка, що визволити себе народ зможе лише сам і тільки збройним шляхом. Згодом ця думка переросла в переконання. Але, на жаль, не всі сучасники поета розуміли це, і він намагався розбудити у читачів почуття ненависті до царя і поміщиків, пануючої антинародної верхівки суспільства.
У пролозі Шевченко змальовує загальні принципи існування російського самодержавства. Він саркастично таврує найголовніші вади кріпосницького ладу: лицемірство, жорстокість, ненаситність. Тут поет ще не дає прямої оцінки тогочасній системі, але підтекст дуже прозорий. З іронією описуючи суспільство, в якому плоди праці одних використовують інші, Шевченко пише:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає, –
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
У наведеному уривку поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників. Гостро викриває автор псевдопатріотизм царя та магнатів:
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
Разом з тим, Шевченко не може змиритися з рабською покорою кріпаків, які “мовчать собі, витріщивши очі! Як ягнята”, думаючи, “може, так і треба”.
Розкриваючи народу очі, поет-демократ розвінчує твердження придворних писак про “рай” у селах України:
Он глянь, – у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають.
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо отдають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
Отже, змальовуючи образи кріпаків: каліки, вдови, сина-рекрута, опухлої дитини і її матері-кріпачки, покритки, пана-розпусника, поет доводить, що під гнітом царя і поміщиків життя для кріпаків не рай, а справжнє пекло. Образом покритки поет показує аморальність кріпосницького устрою, де пан може продавати кріпаків, топтати людську гідність жінки-селянки:
То покритка, попідтинню
З байстрям шкандибає.
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Не знайшовши “раю” в Україні, Тарас Шевченко переносить нас аж у Сибір – далеку, кригою та снігом закуту землю, в якій “людей не чуть, не знать і сліду людської страшної ноги”. Але це помилкове враження… “Загули кайдани під землею”. То стогнуть народи – жертви самодержавної Російської імперії, які:
В кайдани закуті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!..
Влучним епітетом “неситий” Шевченко характеризує російського самодержця Миколу І, якого поет ненавидів з особливою силою й гостротою, справедливо вважаючи царя першопричиною всіх бід і страждань трудового люду всієї імперії, зокрема України.
На противагу образу “неситого” поет створює, “серед холоду, ридань, снігів, гніту”, зігріту безмежною любов’ю постать революціонера:
В кайдани убраний
Цар всесвітній! Цар волі, цар
Штемпом увінчаний!
Цей образ сміливого борця за свободу є уособленням ідеї правди, добра і самопожертви в ім’я вільного майбутнього народу.
У ліричному звертанні до засланця-революціонера Тарас Шевченко стверджує неминучість перемоги свободи, рівності, братерства, утверджує спадкоємність волелюбних, визвольних ідей:
А де ж твої думи, рожевії квіти,
Доглядані, смілі, викохані діти,
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О, не ховай, брате! Розсип їх, розкидай!
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
Таким чином, картаючи самодержавство, Шевченко не випадково змальовує Сибір. Сибірська каторга займала важливе місце в політиці царя. Туди він висилав своїх політичних противників. З історії відомо, що останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський був засланий на Соловки, у Сибір – його суддя Головатий, а також Устим Кармелюк, декабристи та всі волелюбці, борці з самодержавством. І як би не лякали поміщики і цар Сибіром, каторгою, мукою, народ не скорявся, а найкращі його представники відважно боролися за краще життя.
Апофеозу в розкритті гнилої самодержавної системи та її приреченості Шевченко досягає в третій частині своєї поеми. Разом з оповідачем ми опиняємося в столиці російської держави Петербурзі. Тут зосереджувалася вся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи.
Особливої уваги Тарас Григорович надав сатиричному змалюванню царя, цариці і придворного панства. Використовуючи влучні епітети, порівняння, поет дає знищувальну характеристику тогочасній владі:
…аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога.
Та ще на лихо, сердешна,
Хита головою…
Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.
Тут ми бачимо і панів гладких:
За богами – панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані –
Пикаті, пузаті!..
Поет розвінчує їх і в етико-соціальному плані. Це блюдолизи, кар’єристи, які: “Аж потіють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих”. Ці царські служаки позбавлені будь-яких ознак людської гідності, честі, порядності. Цар “вдарять або дулю благоволять дати”, а для них – це свято. Пишні, бундючні вельможі були насправді духовними рабами, лакеями царя і цариці.
Далі, в алегоричній картині “генерального мордобитія” Тарас Шевченко розкриває суть експлуататорського суспільства, побудованого на гнобленні, приниженні людини. На вершині піраміди грабіжництва і злочинів проти народу знаходиться всевладний цар. Його солдафонська тупість і самодурство виразно виявляються у сцені мордобою:
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака
Та меншого в пузо –
Аж загуло!.. а той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних…
Таким чином, поет підводить читача до висновку, що кулак – символ деспотизму російського самодержавства.
Ще виразніше примарна сила самодержавства розкривається в сатирично-гротескній сцені з Миколкою-“медведиком”. Без будь-якої причини цар “як крикне на самих пузатих”, і вони, мов у казці, зникли один за одним, а “медведик” перетворився в жалюгідне кошеня:
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Отже, автор дає нам зрозуміти, що без жандармів, чиновників, війська, каторги самодержець безсилий і викликає лише сміх, а не страх. Народові немає чого боятися царизму, його треба знищити – до такого висновку вів Шевченко своїх сучасників.
Останньою краплиною в бурхливому морі ненависті поета є згадка про колишніх російських царів, які всі були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І і Катерина ІІ. Із гнівним сарказмом змальовує Тарас Шевченко їх у своїй поемі:
Це той Первий, що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)