“Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була…”
Україні й українцям нелегка випала доля. Прекрасну землю, дану Богом, з тихими водами, ясними зорями, широкими степами та ланами доводилося захищати від різних ворогів. Бо приваблювали варварів і річки, і ліси, і поля – всі багатства нашої країни. Відстоювали люди свою землю з шаблею в руках від татарських, турецьких, литовських, польських та інших завойовників.
Уявити важко, які знущання витримали українці, не бажаючи ставати на коліна, від кримських ханів, польської шляхти. Та була в Україні ненька – Запорозька Січ із мужніми, волелюбними
Українці пройшли страшними роками революції та громадянської війни. Ю. Яновський у романі “Вершники” зобразив український рід, пошматований шаблями, розстріляний, який знищив сам себе під різними прапорами. А народ говорить: “Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду”. Мабуть, все ж таки згода допомогла
Та які б біди чи загарбники не приходили на нашу землю, доводилося їм повертатися ні з чим. Тому так впевнено говорить Павло Тичина: “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була”. Це в той час, коли крокували фашисти нашими землями. “Я утверждаюсь” – саме така поезія, в якій могутньо і сильно звучить ненависть до ворога і віра в сили народу, в перемогу. П. Тичина говорить твердо і переконливо, що не можна знищити народ, бо ми нація сильна і мужня. Ідучи в бій, солдати повторювали клятву словами поета-фронтовика А. Малишка:
Рідну, добру, у крові умиту,
Я нікому тебе не віддам!
А визволивши свою країну та пів Європи від фашизму, поверталися воїни на рідну землю, яка була схожа на рану, щоб відбудувати, відновити життя. Будуть жити у віках імена тих, хто віддав життя за перемогу, тих, хто жорстоко розстріляний, убитий у роки війни, всіх тих, хто подарував нам мир.
Наш народ по праву заслуговує на краще майбутнє, за яке заплатили українці дорогою ціною. Сонце свободи зійшло в Україні 1991 року. І це завдяки українським козакам, Тарасу Шевченку, Івану Франку, Лесі Українці, громадським діячам, замордованим у сталінських таборах. Настав час національного відродження, повернення з небуття прадавніх традицій, культури. Ми повинні продовжити те, що поколіннями накопичувалося й тепер передалось і нам, дітям України. Справжнім українцем має право називатися лише той, хто не цурається своєї мови, культури, хто віддано любить рідний край і готовий віддати своє життя на його захист від ворогів.
Українська душа – душа народу – вимагає змін, які призведуть до відродження нації. Нам треба навчитися наполегливо працювати на користь власної держави. Бо чомусь люди поринули в солодкі мрії і чекання дива, але дива не сталося і зараз чути нарікання на всіх, крім самих себе. Адже треба діяти, бо кожний з нас – частинка великого народу, тому треба повірити в себе, бо тільки тоді слова Павла Тичини справдяться: “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була”.
Я вірю, що мою країну чекає світле майбутнє. Справжнє відчуття незалежності, національної гідності залікує рани битв, образ і принижень.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)