Василь Стус – незламний лицар правди і свободи
Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів XX століття. Це була Людина з великою літери, яка відважно і самозречено виступала за високі ідеали Добра, Правди, Справедливості, Гуманізму – цих високих, вічних загальнолюдських цінностей, за національну гідність і самосвідомість народу.
Поезія Василя Стуса – це складний філософський світ осмислення дійсності, прагнення до розкріпачення людської душі, до піднесення сили людського духу. Поет належить до покоління “шістдесятників” – покоління новаторів,
Чому в час космічної ери, в час прогресу слово Стуса було зброєю? Чому його життя стало жертовним? Мабуть тому, що за красивими гаслами апологетів тоталітарного режиму ховалось справжнє знищення всього національного, витруювання української культури. А цей юнак, викоханий маминою піснею, Шевченковим словом, ніс в життя чисту совість і слово правди.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
Всі правдолюби, чорт би вас побрав!
Йому болять одвічні проблеми боротьби добра і зла, і він як чесна людина знаходить своє
Стус був незручний для можновладців. Його безкомпромісність була природньою, а не показною, моральні вимоги до часу, до середовища і до себе були надзвичайно високими.
Я так і не збагнув
І досі ще не знаю,
Чи світ мене минає,
Чи я його минув.
Точність, щільність, метал і пристрасть – ось вірш Василя Стуса.
У таборах на засланні минули десять останніх років життя поета. Імперія знущалася над сином України, який своє життя, свої страждання, свої надії пов’язував тільки з долею свого народу.
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст…
Зі спокійною гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать рядки твору. Моральну силу вистояти, не клонитися дає переконаність у тому, що правда – за ним, що він жив так, як треба:
Жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу.
Перебуваючи в неволі, поет вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу. Через холодні сніги і через роки неволі звертається Василь Стус до нього:
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь…
Поезія Стуса сповнена віри в Україну і її долю. Відірваність від рідної землі тільки посилила синівський зв’язок поета з нею:
… і чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Поет повернувся в Україну, дійсно, після смерті. Він подарував нам свій скарб – право і спроможність мислити без рамок і застережень. Він зайняв своє почесне місце у першому ряду страдників нашої літератури. Новаторські підходи до образотворення, орієнтація на психологізм, звернення до підсвідомого, філософська глибина поезії виводять ім’я Василя Стуса на обшири вершинних світових досягнень.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)