Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся у життя… (за творчістю Стуса)

Українська поезія тісно пов’язана з багатостраждальним життям нашого народу. Сьогодні повергаються імена тих, хто пройшов довгий час від забуття до безсмертя. Непересічний талант, трагічна доля, відчайдушна боротьба в тоталітарній державі «розвиненого соціалізму» за національну незалежність українського народу, відродження духовності. Це – Василь Стус.

В атмосфері постійної тривоги жив він і формувався як поет. Мене вражає його незборима сила духу, цілісність, почуття патріотизму. Відірваність від рідної землі тільки посилила

відчуття синівського зв’язку з Україною. Вона найбільша його святиня, його духовний порятунок.

У вірші «Як добре те, що смерті не боюся я» стисло викладено життєве кредо поета, ніби окреслено власний трагічний, страдницький життєвий шлях.

Зі скупих рядків постає образ мужньої людини, патріота-борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу. Моральну силу вистояти дає героєві переконаність у тому, що його життя було сповнене добра, любові, благородних діянь в ім’я України, її народу. Відповідати ненавистю на вчинене зло ця людина не вміє і не хоче.

Ліричний герой Стуса – він сам. Василь Поет передчував

свою загибель і був готовий до неї. Він свідомо благав Бога залишити його таким,

яким мене мати вродила

і благословила в світи,

добре, що не зуміла

мене від біди вберегти.

Україною поет жив, марив і снив на чужині. Перебуваючи в неволі, Василь Стус вірить, що хай і після смерті, проте стане відомим своєму народові, повернеться до нього з холодних табірних снігів:

Народе мій, до тебе я ще верну..

Так, наш Батьку, наш Вчителю, ти повернувся до свого народу, що був твоїм незгасним болем, вічною скорботою. Ти вірив, що повернешся в Україну й після свого згоріння. Твоє серце не могло розсипатись попелом. Україна й народ твій ніколи не забудуть тебе.






Роль художньої літератури в житті людини.
Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся у життя… (за творчістю Стуса)